Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Оповів мені цей чоловік воєнну мартирологію німецької меншини в СССР. Вона надто характеристична для метод, якими оперують совєтські можновладці, щоб її тут не згадати. І так, уже в першому місяці російсько-німецької війни всіх німців усунено з армії, та роззброєно. Однак мобілізації німецького населення не припинено. Тоді почали на ґвалт творити робочі батальйони і закидувати ними саме підсовєтський Уґольний Басейн. Наприкінці 1941 р. ця територія частинно була зайнята німцями, частинно лежала обабіч лінії фронту. Артилерійський обстріл та летунське бомбардування були щоденними подіями. Довіз харчів був катальний. Члени робочих батальйонів «получали» 200 грам хліба денно, чи радше м'якого тіста. У випадку «невиработки» норми — ще менше. «Суп» варився із води і кропиви, або стухлих круп. Про м'ясо, товщ, чи рибу — ніхто й не мріяв. Шахти не мали таких технічних «удобств», що сьогодні, не було, напр., електричних лямпочок. У таких умовинах кинуто сюди німців на працю. Сільське німецьке населення (робітників між ними було дуже мало, а інтеліґенції — кілька), незвикле до праці під землею, мало стати також жертвою божевільної політики Райху і російської жадоби пімсти, лише на цьому «ворогові», який був під його рукою. Смерть від виснаження, голодового опуху, або прямо голоду була нормальним явищем.

«Бувало, — казав мені Ерліх, — ідемо ранком всі на шахту і заздалегідь умовляємося, хто кого буде назад нести». Конвой теж був тоді строгіший, ніж сьогодні, бо складався з кадрів НКВД, а тепер це «уласкавлені» і довірені бувші інтерновані, що самі засмакували «наркомовського пайка» (це офіційна назва харчової рації в таборі). Та німецька витривалість і працьовитість, — продовжував Ерліх, — перемогла важкі життєві та кліматичні умовини, здобула довір'я влади (між ін. добилася знесення конвою) і, як великий привілей, право писати до родини, що тимчасом помандрували в казахстанські степи. Все вгорі сказане відносилося лиш до мужського населення. Що ж сталося з жінками і дітьми. Республіку німців Поволжжя було вже тоді зліквідовано. Розігнано всі дотепер хоч ніби німецькі установи. Родини мобілізованих погружено на потяги і вивезено (куди ж би?) — до Казахстану. Там вони ниділи по мізерних казахстанських колхозах, вимираючи поволі від підсоння, голоду і незвичної праці (німецькі колхози Поволжжя були знані з багатства). Німці, інтерновані під Москвою, посилали їм гроші… Та тепер, казали, уже йде до кращого. Невідомо лиш, коли й чим оце все скінчиться. Тоді подумав собі і я, що добра частина жорстокости совєтського кацету саме на цьому й полягає, що невідомо, коли й який буде кінець.

По шахті сновигали смугляві, невеличкі «рабочі». Ми все ще лише «приглядалися»… «А вот еті — обізвався по хвилині Ерліх, уже до всіх — ето татари із Крима. Тоже, такіє, как і ви да я. Но ані правєрені — їх розконвоїруют, ані пайдуть із лаґеря «за зону» (за кільчасті дроти на цивільне життя). «А дамой не паєдут?» — запитався якийсь сентиментальний з-поміж нас. Та тут замість відповіді, вся юрба затюкала, заговкала, заматюкала на «слинявого» і він затих.

«Ну, штож ребята, — рішив десятник, — работа наша на сєводня, метров нєсколько пароди (земля у шахті) вивєзті. Давай-ка нажимать на работоньку». Братва схопилася, позабирала лопати, що валялися тут і там, всі метушилися, як мухи в дьогтю. Перші лопати піску важко і ліниво падали в ваґонетки. Кивалися постаті, спішно — сумно коливалися їх фантастичні тіні. Понуро, тихо працювала братія, лиш час від часу дзенькнула лопата об камінь, хтось висякав собі ніс, чи тихо матюкнув, от так, без окремої причини, щоб додати собі відваги… «Праця В СРСР — це справа чести, справа доблести і геройства кожного громадянина СРСР» — нагадалася котрась з безчисленних статтей сталінської конституції…

Почалися понурі, невеселі дні… Щовечора стягали нас нарядчики, «рускіє офіцера», з голих дощок, «строїли» та гнали на шахту. Тут робота і вимоги росли з часом (закон: пєрвая нєдєля — 60% норми, втарая — 80%, третяя — 100%…). Худли обличчя «гівісів», вигодовані непогано в німецькій армії, маліли шанси на «возвращеніє домой» людей, що в своїй масі перетерпіли від німців стільки горя… Незбагненні є шляхи совєтської справедливости…

Харч — 1 кг. хліба й «суп» два рази денно, — мабуть, вистачав би для піддержки людини, яка нічого не робить. А праця, якої від нас вимагали, дійсно була каторжна. Напр.: від «навальщика» за зміну вимагали насипати 18 тонн вугілля у ваґонетки. Інші норми були відповідні. Але думаєте, що не виконували «вірні сини соц. отєчества» норми? Перевиконували, і то як! Нагадувалася клясифікація одного німця: «Ессен бравхен зі ніхт філь унд арбайтен тун зі ґут».[53]