Змагай, знеможений життям,знеможений, змагай.Минуле вабить вороттямі врочить і нехай.А ти, сомнамбуло, змагай.у напівсні живи,де жовті сходяться левиу присмерковий гай.У воду зазирнуть ставкай свічадо ночі п’ють.їм шерсть полискує шорстка,мов пелехата лють.А голоси протобажаньлиш горло перетнуть,покрають серце без ножаі мовчки одійдуть,лишивши, як загуслий біль,укритий смерком гай,де тіні товпляться в тобі,проте, не потурай.Он бач — верба — димочком тінь.Ти ж тіні тіні тінь.Ані рухнеться волосінь,занурена в глибінь.
«Мов жертва щирості — життя...»
Мов жертва щирості — життямов молодечих крилпружнавий тріск, як небуттямукрився суходіл.Ти ще на кінчику перавозносишся увись.А вже пора? Давно — пора.Спадаючи, молись.Як жертва щирості, як катоговтаних бажань,переминай за гранню грань,чекаючи розплат —за те, що марнував свій вік,надміру неба праг,що був людині чоловікі друг, і брат, і враг.І я найперше помолюсь.І вдруге помолюсь.І втрете помолюсь.І в смертьз землею поріднюсь.
«У тридцять літ ти тільки народився,..»
У тридцять літ ти тільки народився,аби збагнути: мертвий ти єсиу мертвім світі. І нема нікогоокруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.Хіба що так: недозволенний простірживого духу кличе самосмертьподобою життя. Це — на початку.А далі вже — й убійництвом. Протеприрода розправляється простіше.Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.І дух тобі спотворили давно.Поневажаю індивідуальність —справіковий набуток лихоліть.Отож — бреди назад. І скільки силипростуй назад. Бо тільки там життя —ще до народження. Із світу імітацій —вповзи у кожну з вимінених шкур.Простуй назад — в народження вертайся,де щастя глупства, смороду і тьми,і там витворюй рай. Там так і треба:людина має спати — отже, спить,белькочучи якісь слова спросоння.Земля укрилась панцирем, немовстара, давно оглохла черепаха,а ти на ній, мов кузочка мала,що творить сталий світ на збіглій хвилі.Нівроку, відмолоджується смерть.