Рятуючись од сумнівів,Б’ю телеграму собі самому:вчасколивесьрадянськийнародівсепрогресивнелюдствоготуєтьсягіднозустрітичерговийз’їздкпрсбажаю тобі великих успіхів,щиро заздрю, що ось уже тридцять роківти живеш у найщасливішій у світі країні.Але й після цього досада не минає.Тоді я примушую себе пригадати,що міжнародна обстановкасьогодні складна, як ніколи,і заспокоююсь.
«Як страшно відкриватися добру...»
Як страшно відкриватися добру.Як страшно зізнаватись, що людинаіще не вмерла в нас. Як страшно ждати,коли вона, захована, помреу темряві, щоб нишком відвезтина цвинтар душ, і щастя запопасти,якого вже до ран не прикладеш.Як вабить зло. Як вабить гріх — пітисвіт-за-очі, повіятися з вітромі власної подоби утекти,мов чорта лисого.Кульгавий деньувійде в темінь, гляне по криївкахі завагається. Бо шкода праці:сидить при ватрі плем’я самоїдів,щасливо позіхає. На вогніпечеться м’ясо. В казані окріппереливається. Сьорбають юшкуі повні філософських резиґнаціймізкують, з кого б смажити печеню,щоб стало на сніданок і обід.Кульгавий день відходить, бо печернийікластий лютий смерк не западе,допоки аж останній самоїдне з’їсть самого себе і помреіз філософським виразом. Мовляв,життя коротке, а — забракло м’яса.
«Напередодні свята,..»
Напередодні свята,коли люди метнулися по крамницях,виносячи звідти шпроти, смажену рибу,шинку й горілку з перцем,якийсь дивак, озутий у модні черевики(такі тиждень тому були викинулив універмазі «Україна» — двадцять двап’ятдесят з навантаженням — дитячі штанцівісімнадцятого розміру), облився чортівнеюі підпалив себе.О, він горів, як порося, смалене примусом, —налетів на людей, що культурно собі стоялив черзі за цитринами,порозбігались усі, як один:від нього так несло смаленим —носа було навернути ніяк.На щастя десь узялося кілька міліціонерів,одразу вкинули його в машинуі помчали в бік Лук’янівки.А черги ми таки достоялись. Аякже:що то за святковий стіл без цитрин?
«Сьогодні свято...»
Сьогодні свято.Спереду трамваявчепили шмат полотна з написом:«Хай живе рідна КПРС».На зупинці, обступивши вагон,один з-перед другоголюди пхаються в двері,а старий чоловік,геть обвішаний медалями,лишився в кінці натовпуі лається на чому світ стоїть.Він набрався ще зранкуі ледве тримається на ногах.