Вибране

Утік з казарми, прослав шинельку, відкинув ратиці,
і зазираю в уральські хмари, неначе в святці.
Така далека моя родина така далека
і що робити, коли стомила юга і спека?
і що робити, як так марудно у цьому світі?
У необжитім?
Хіба ненавидячи любити?
Хіба ненавидячи кохати?
Вар’ят — за брата?
Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,
я межи вами — валунний камінь — лежу і трачусь
А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,
і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо!

IX.1969

Гайдамацьке

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.

Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:
хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.

Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу
межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.
Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.

Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав’язав,
геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.
Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.

А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,
і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,
наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —
все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.

Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,
бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша...
а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі...
А то — ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.

1964—1965

«Глухо сосни скриплять на світанні,..»