Відкрите суспільство та його вороги

Я не можу погодитись, що вважати етичні закони рукотворними у такому розумінні несумісно з релігійним поглядом, згідно з яким вони заповідані нам Богом. Історично вся етика, безперечно, почалася з релігії, але я на часі не розглядаю історичні питання. Я не питаю, хто був першим законодавцем у моральній сфері. Я лише наполягаю на тому, що ми і тільки ми відповідаємо за прийняття чи відкидання певних пропонованих моральних законів; саме ми повинні розрізняти справжніх і фальшивих пророків. Нам твердили, що всі норми були даровані Богом. Якщо сприйняти «християнську» етику рівності, терпимості і свободи совісті лише через те, що вона заповідана Богом, то ми будуватимемо на хисткому підмурку, бо дуже вже часто нам твердили, що нерівність — це від Бога, і що ми не повинні терпіти невіри. Якщо ж, однак, ви сприймете християнську мораль не тому, що вам так звеліли, а через свої переконання, що таке рішення правильне, тоді це рішення цілковито ваше. Мою наполегливість у тому, що ми приймаємо рішення і несемо відповідальність за них, не слід сприймати так, наче ми не можемо чи не повинні звертатися по допомогу до віри, не надихатися традиціями чи великими прикладами. Тут також не ведеться про те, що ухвалення моральних рішень — це лише «природний» процес, тобто з ряду фізико-хімічних процесів. Справді, Протагор, перший критичний дуаліст, повчав, що природа не знає норм і завдячує людині запровадженням норм, які є найістотнішим людським здобутком. Він, отже, стверджує, що «інститути й угоди були тим, що підняло людину над дикістю», за висловом Барнета⁷. Та попри його настійливість у тому, що людина створює норми, що людина є мірилом усіх речей, він вважав, що людина здатна запровадити норми лише з надприродною допомогою. Він учив, що норми на початковий або природний стан речей накладає людина, але за допомогою Зевса. На Зевсове прохання Гермес наділяє людину розумінням справедливості й честі і розподіляє цей дар між людьми порівну. Той спосіб, у який цей перший постулат критичного дуалізму створює простір для релігійного тлумачення нашого почуття відповідальності, демонструє, що критичний дуалізм майже не протистоїть релігійному підходу. Подібний підхід можна виявити, як мені здається, в історичних творах Сократа (див. розділ 10), котрий відчував себе зобов'язаним своєю совістю, так само як і релігійним віруванням, піддавати сумніву будь-яку владу і котрий дошукувався норм, у справедливість яких він міг би вірити. Вчення про автономність моралі не залежить від проблеми релігії, але сумісне з нею чи, можливо, навіть необхідне для будь-якої релігії, що поважає індивідуальну свідомість.

IV

Отже, годі про дуалізм обставин і рішень чи про доктрину автономії етики, вперше підтриману Протагором і Сократом⁸. По-моєму, дуалізм украй необхідний для розсудливого усвідомлення нашого соціального оточення. Та, звісно, це не означає, що всі «соціальні закони», тобто всі правила нашого суспільного життя, є нормативними і запровадженими людиною. Навпаки, існують також важливі природні закони суспільного життя. На мою думку, до них якнайкраще пасує термін соціологічні закони. Саме той факт, що в суспільному житті ми стикаємося з обома різновидами законів, природними та нормативними, робить таким важливим уміння чітко розрізняти їх.