Відкрите суспільство та його вороги

Біологічний натуралізм використовували не тільки для захисту егалітаризму, а й для відстоювання антиегалітарної доктрини права дужчого. Одним із перших, хто висунув цю форму натуралізму, був поет Піндар, який використав її на підтримку теорії, згідно з якою правити має сильний. Він заявляв¹⁰, що є закон, загальний для всієї природи, за яким сильний чинить із слабшим, як йому заманеться. Отож, закони, що захищають слабкого, не просто є довільними, а й штучно спотворюють природний закон, за яким сильний має бути вільним, а слабкий його рабом. Платон багато уваги приділив розгляду цієї думки — її піддано критиці в «Горгії», діалозі, написаному ще під значним Сократовим впливом, в «Державі» він вкладає її у вуста Фрасимаха і ототожнює з етичним індивідуалізмом (див. наступний розділ), у «Законах» Платон вже не так категорично заперечує Піндарові погляди, але й далі протиставляє праву сильного правління наймудріших, що, за його словами, є кращим принципом і так само відповідає природі (див. цитату далі в цьому розділі).

Першим висунув гуманітарну чи егалітарну версію біологічного натуралізму софіст Антифонт. Йому ми також завдячуємо ототожненням природи з правдою, а також умовності — з думкою (чи «ілюзорною думкою»¹¹). Антифонт — радикальний натураліст. Він вірить, що більшість норм не просто безпідставні, а й прямо суперечать природі. Норми, каже він, запроваджуються іззовні, тоді як природні правила невідворотні. Було б помилково, ба навіть небезпечно ламати запроваджені людьми норми, якщо завдану шкоду виявлять ті, хто запровадив їх; але нормам не притаманна внутрішня необхідність, а отже, не обов'язково слід ганьбити того, хто їх порушує. На цій критиці загальноприйнятої моралі Антифонт будує свою утилітарну етику. «З усіх згаданих тут дій багато суперечать природі. Бо вони спричиняють більше страждань там, де їх має бути менше, дають менше втіхи там, де її повинно бути більше, і завдають шкоди без потреби»¹². Водночас він вчить необхідності володіти собою. Ось як він формулює свій егалітаризм: «Високородних ми шануємо і палко любимо, але не низькородних. Це варварський звичай. Бо, що стосується наших природних обдарувань, то всі ми тут рівні, на будь-який погляд, народилися греками чи варварами... всі ми дихаємо повітрям через рот і ніс».

Подібний егалітаризм висловлював софіст Гіппій, якого Платон представляє, коли той звертається до своїх слухачів: «Мужі, що зібралися тут! Я вважаю, що ми всі тут родичі, свояки і співгромадяни — за природою, а не за законом: адже подібне споріднене з подібним за природою, а закон — тиран над людьми — приневолює до такого, що багато в чому суперечить природі»¹³. Цей дух був пов'язаний з афінським рухом проти рабства (згаданим у розділі 4), про який Евріпід сказав: «Саме лише ім'я ганьбить раба, що з усіх боків може бути чудовим і по-справжньому рівним до вільнонародженого». В іншому місці він промовляє: «Людський природний закон — це рівність». Алкідам, учень Горгія і Платонів сучасник, писав: «Бог сотворив усіх людей вільними; ніхто не є рабом за природою». Подібні погляди висловлювалися Лікофроном, ще одним представником Горгієвої школи: «Блиск високородності гаданий, і його привілеї грунтуються лише на домовленості».

Виступаючи проти цього видатного гуманістичного руху — руху «Великого покоління», як я назву його в розділі 10,— Платон та його учень Арістотель висунули теорію біологічної та моральної нерівності людини. Греки і варвари нерівні за природою. Різниця між ними така сама, як між природними господарями і природними рабами. Природна нерівність людей є однією з причин того, що вони живуть разом, бо їхні природні обдарування доповнюють одне одне. Суспільне життя починається з природної нерівності і повинно продовжуватися на цих засадах. Далі я розгляну ці доктрини докладніше. Наразі вони здатні послужити прикладом того, як біологічний натуралізм можна використати для обстоювання зовсім протилежних етичних доктрин. У світлі нашого попереднього аналізу неможливості базувати норми на фактах, цей наслідок не є несподіваним.