Відкрите суспільство та його вороги

Відтак, «природне» — це вроджене, первісне і божественне в речі, тоді як «штучне» — те, що було пізніше змінене, додане або нав'язане їй людиною шляхом зовнішнього примусу. Платон часто твердить, що всі витвори людського «мистецтва» в кращому разі є лише копіями «природних» чуттєвих речей. Та оскільки чуттєві речі у свою чергу самі є лише копіями божественних «форм» чи «ідей», то твори мистецтва — це копії з копій, удвічі віддаленіші від реальності, а тому і менш добрі, менш реальні, менш справжні²⁰, чим навіть (природні) плинні речі. Ми бачимо, що тут Платон погоджується з Антифонтом²¹ принаймні в одному питанні, а саме — в припущенні, що протистояння між природою і умовністю чи мистецтвом відповідає такому протистоянню між правдою та фальшем, між дійсністю та примарою, між первісними чи оригінальними та вторинними чи рукотворними речами, між об'єктами раціонального пізнання і об'єктами обманливого судження. Протистояння відповідає також, згідно з Платоном, суперечності між «плодами божественної майстерності» чи «витворами божественного мистецтва» і тим, «що людина робить з ними, тобто творами людського мистецтва»²². Усі ті речі, на неперехідній вартості яких хоче наголосити Платон, він називає природними, на противагу до штучних. Отож, він твердить у «Законах», що душу слід вважати первинною відносно до всіх матеріальних речей і тому про неї треба говорити як про таку, що існує за природою: «Невідомо майже нікому... яке значення вона має, а надто яке її виникнення. Адже душа — це щось первісне, що виникло раніше за всі тіла... Людям хочеться називати «природою» виникнення першооснов. Але якщо виявиться, що першоосновою і є душа, а не вогонь і не повітря... то найправильніше буде сказати, що саме душа здебільшого існує від природи»²³. (Платон тут знову підтверджує свою стару теорію про те, що душа ближча до «форм» чи «ідей», ніж тіло; теорія, на якій базується також його доктрина безсмертя.)

Але Платон не лише вчить, що душа первинна по відношенню до інших речей, а отже, існує «за природою». Він часто вживає термін «природа» стосовно людини також для позначення духовних можливостей, здібностей чи природних талантів, і, отже, ми можемо твердити, що людська «натура» — це майже те саме, що і її «душа». Це — божественний принцип, через який вона причетна до «форми» чи «ідеї», до божественного стародавнього предка свого роду. Термін «рід» також часто вживається у дуже схожому значенні. Оскільки «рід» об'єднаний належністю до колін від одного прабатька, то він повинен також об'єднуватись і спільною природою. Отож, терміни «природа» і «рід» часто вживаються Платоном як синоніми, хоча б тоді, коли він говорить про «рід філософів» і тих, хто має «філософську природу», даючи зрозуміти, що обидва ці терміни дуже близькі до термінів «сутність» та «душа».

Платонова теорія «природи» відкриває новий підхід до історицистської методології. А що, певно, завдання науки взагалі полягає в дослідженні справжньої природи об'єктів її вивчення, то завданням суспільної чи політичної науки буде вивчення природи людського суспільства і держави. Але природа речі, за Платоном,— це її походження; або принаймні вона визначається її походженням. Отже, методом будь-якої науки має стати дослідження походження речей (їхньої «причини»). Цей принцип, застосовно до науки про суспільство і політику, веде до необхідності вивчення походження суспільства і держави. Історія таким чином вивчається не заради історії, а служить методом суспільствознавства. Це і є історицистська методологія.

У чому ж полягає природа людського суспільства і держави? Згідно з історицистським методом, це фундаментальне питання соціології слід переформулювати так: яке походження суспільства і держави? Відповідь, наведена Платоном у «Державі», а також у «Законах»²⁴, узгоджується з точкою зору, описаною перед цим як спіритуалістичний натуралізм. Суспільство виникло внаслідок домовленості, соціального договору. Причому внаслідок природної домовленості, тобто такої, що грунтується на людській природі, а точніше кажучи, на суспільній природі людини.