Відкрите суспільство та його вороги

Ось так Платон запроваджує економічний принцип розділу праці (нагадуючи нам про спорідненість між Платоновим історицизмом та матеріалістичним тлумаченням історії). Але в Платона цей принцип базується на елементі біологічного натуралізму, а саме на твердженні про природну нерівність людей. Спочатку ця думка накидається підсвідомо і, начебто, наївно. Та в наступному розділі ми побачимо, що вона тягне за собою далекосяжні наслідки. Справді, єдиним суттєво важливим розділом праці виявляється розділ між тими, хто править, і тими, хто кориться, основою якого проголошують природну нерівність між господарями і рабами, між розумними і нетямущими.

Ми пересвідчились, що в Платоновій точці зору значне місце посідають елементи як конвенціоналізму, так і біологічного натуралізму. Це й не дивно, коли згадати, що його точка зору цілком збігається зі спіритуалістичним натуралізмом, котрий через свою розпливчастість з легкістю дозволяє робити такі поєднання. Такий спіритуалістичний варіант натуралізму, мабуть, найкраще сформульовано в «Законах»: «Вони кажуть, що найвидатніші і найгарніші з речей зроблені природою... а менш важливі — мистецтвом», До цього моменту він погоджується, але потім накидається на матеріалістів, які твердять: «вогонь, вода, земля і повітря — все це існує завдяки природі... і що всяке законодавство обумовлене нібито не природою, а мистецтвом, ось чому його положення такі далекі від істини». Заперечуючи цей погляд, Платон спершу показує, що по-справжньому «існують за природою» ні тіла, ні стихії, а лише душа»³⁰. (Я вже цитував цей уривок раніше), і з цього він робить висновок, що порядок і закон також повинні бути притаманні природі, позаяк вони є плодами душі: «Якщо виявиться, що душа (тобто спіритуалістичне) старша за тіло, тоді й усе, що відноситься до душі, буде старшим за все, що відноситься до тіла... І душа править усім». Це створює теоретичний підмурок для вчення про те, що «закони і мистецтво — створіння природи чи не нижчі за природу, хоча б тому, що народжені розумом і правдивою думкою». Це очевидне твердження спіритуалістичного натуралізму, поєднаного з консервативними позитивістськими поглядами: «настанови щодо законів, які були записані, стоятимуть непохитно і коли завгодно послужать викриттю».

З усього вищесказаного видно, що докази, виведені з Платонового спіритуалістичного натуралізму, цілковито неспроможні допомогти у розв'язанні питання, котре може виникнути відносно «справедливого» чи «природного» характеру якого-небудь окремого закону. Спіритуалістичний натуралізм занадто розпливчастий, щоб його можна було застосувати до хоч якоїсь практичної проблеми. Крім кількох загальних аргументів на користь консерватизму, він нічого не може дати. На ділі все залежить від мудрості видатного законодавця (богоподібного філософа, чий образ, зокрема в «Законах», безперечно є автопортретом. Див. також розділ 8). Втім, на противагу до спіритуалістичного натуралізму, Платонова теорія взаємозалежності суспільства та індивіда, як і його антиегалітарний біологічний натуралізм, веде до конкретніших висновків.

VII

Раніше вже зазначалося, що через свою самодостатність ідеальна держава нагадує Платонові досконалого індивіда, а окремий громадянин — недосконалу копію держави. Ця точка зору, згідно з якою держава — це своєрідний надорганізм, чи Левіафан, вводить на Заході так звану органічну чи біологічну теорію держави. Принцип, на якому побудована ця теорія, буде піддано критиці нижче³¹. Тут я насамперед хочу привернути увагу до тієї обставини, що Платон не обстоює цю теорію, він навіть чітко її не формулює. Але вона досить ясно прозирає; справді, основоположна аналогія між державою і людським індивідом є однією з головних тем «Держави». У цьому зв'язку варто згадати, що ця аналогія радше послуговує подальшому аналізу індивіда, аніж держави. Хтось, певно, захищатиме точку зору, що Платон (можливо, під впливом Алкмеона) запропонував не стільки біологічну теорію держави, скільки політичну теорію людського індивіда³². Цей погляд, по-моєму, цілковито узгоджується з його доктриною про те, що індивід нижчий за державу і є її недосконалою копією. Там, де Платон вводить свою фундаментальну аналогію, вона вживається саме у такий спосіб, тобто як метод пояснення і висвітлення ролі індивіда. Місто, говориться, є більшим за індивіда, а тому його легше вивчати. Ось як Платон обґрунтовує свою пропозицію: «ми почнемо наше дослідження (про природу справедливості) в місті, а потім точнісінько так продовжимо його і в окремій людині, тобто побачимо в ідеї меншого подобу більшого... Чи не легше за такої умови буде помітити те, що ми шукаємо?»