Вигнання в рай (СИ)

- А як же ти хотв, - здивовано глипнула на нього з-пд сивих брв бабуся, - це ж тоб аж з самого Кива самий найзнаменитший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже закнчували будувати, один районний начальник приздив, не найголовнший начальник, а там вн чи будвництвом керу, чи культурою, точно вже не знаю, а так прижджав по закнченн спорудження церкви нашо, щоб якось там соб приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналст, що з ним таки й прихав. Стаття тод ще була в нашй районнй газет з тю самою фотографю того самого начальника про те, як наше районне начальство турбуться про духовнсть, буду храми все таке. А до чого, ти мен скажи, тут те районне начальство? Все тльки отець Михайло, все тльки вн сам! Думаш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабнетах, в район, в област? Ще й як попоходив! Та нде нхто й копчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й год. пшов тод отець Михайло до добрих людей, давали добр люди, дай Бог м здоров"я, - бабуся знову перехрестилася на церкву, - давали хто скльки мг на побудову храму. збудували ми цей храм на т грош. А як вже збудували, тод вже приздить начальство, фотографуться тут, ось, мовляв, як ми тут турбумося... А про що я, власне? - похопилася раптом бабуся на мить задумалася. Було зрозумло, що це була улюблена бабусина тема, цю легенду про заслуги отця Михайла в побудов храму вона готова була розповдати повсякчас до реч й не до реч, частше, мабуть, таки не до реч. - А-а-а... - радсно махнула рукою бабуся. - Це ж я про того самого районного начальника, як прижджав вн до нас, то прижджав на такй величезнй чорнй ноземнй машин, так це ж тльки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаш, чи приде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомоблем. Звсна рч, що автомоблем приде, звсна рч, що не дешевим, мабуть, що не гршим автомоблем, нж той, яким приздив наш начальник. А може, й не одним автомоблем вн до нас приде, навряд чи вн сам до нас приде, напевне, що його будуть супроводжувати яксь начальники, та не так начальники, як той наш миршавенький районний, а яксь обласн, а може й навть аж столичн, адже ж художник той, вн один такий на весь свт, а начальства того он скльки, видимо-невидимо.

- Так-так, - задумливо посмхнувся Сергй, - як то кажуть, вустами немовлят говорить стина, а ще кажуть, що старе, що мале... Видно правду кажуть...

- Ти це про що, - насторожливо глипнула на Сергя його спврозмовниця.

- Як говорив колись Вольтер одному свому знайомому мператору, що, мовляв, вас, мператорв, на свт он скльки, хоч греблю гати, а Вольтер на свт тльки один.

- Що, що? - ще бльше здивування опанувало стареньку.

- Та це я так, про сво. А як же ви тут соб думате зустрчати цю видатну людину, - знову повернувся до жартвливого тону Сергй. - Я маю на уваз квти там, веселий натовп, оркестр, привтальн промови

все таке нше...

- От-от,- поквапливо пдхопила думку Сергя бабця, - ото ж я кажу, я отцев Михайлов говорила голов сльради нашо, Андрю вановичу, що треба ж якось по-людськи зустрти цього художника, все-таки он яка знаменита людина де до нас у далеке село аж з столиц, треба ж якось нам не осоромитись перед ним...

- А вони ж вам що вдповдають? - не став Сергй ждати, поки вона закнчить свою розповдь.

- Та голова сльради наче й розум все, але все-таки тльки вдмахуться, мовляв, ди стара, бо й без тебе вд усляких клопотв аж в голов мактриться, а отець Михайло, - якось розгублено знизала плечима бабуся, - отець Михайло тльки посмхаться у вдповдь, та ще посмхаться якось дивно так...

- Правильно робить, що посмхаться.

- Чому?

- Бо отець Михайло, як нхто, добре зна, - вдповв уже серйозно Сергй, - що я не люблю вс ц бучно й голосно офцйност, як, зрештою, всього цього не любить взагал мистецтво, якщо це мистецтво справжн. Та й прихав я, як сам бачите, електричкою, то ж уявть соб, як би це виглядало: стоть тут всляке велике начальство, дорог авто поряд, оркестр гра туш, а тут раптом виходить з електрички такий соб звичайний молодик з валзами - здрастуйте, мовляв, ось я... - Сергй посмхнувся подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. - А мен, знате, взагал, бльше подобаться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, з людьми цкавими можна нод познайомитися, от сьогодн...

- Зажди, зажди, - не втрималася старенька , - а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось няк не втямлю?

- Та до того, що це я ж той самий художник з Кива, якого ви ждали, я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

- Що, що, ти... - бабусин доброзичлив оч спочатку недоврливо звузилися, а потм, раптом, широко розплющилися вд веселого здогаду. - А-а-а!.. Дуриш стару бабу, - погрозила вона пальцем, - не добре це, насмхатися над старою.

- А я не думав над вами, бабуню, насмхатися, це насправд я, тобто це я той самий художник.