Вигнання в рай (СИ)

- Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. з Кива?.. - здивування, сумнв якийсь, наче переляк перемшалися на бабусиному обличч: Сергв було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердсть рис його обличчя, виглядав вн все ж значно молодшим за свй вк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросвки. - Оце ти той самий, який ...

- Так, так, оце я той самий художник, - старався Сергй переконати бабцю. - Ви на кого чекате, я маю на уваз, прзвище того художника, що ма до вас прихати, ви пам"ятате?

- Прзвище? - розгублено промовила бабуся.

- Так, так, прзвище того художника Богданенко? - пдказав Сергй розгубленй бабун.

- Так, так, здаться... Здаться Богданенко. Звичайно Богданенко! - вже впевненше ствердила вона.

- А звати його Сергй Михайлович?

- Так, так, Сергй Михайлович, саме Сергй Михайлович, Сергй Михайлович Богданенко, саме так!

- Так от я Сергй Михайлович Богданенко. От зараз я вам свй паспорт покажу, - Сергй потягнувся рукою до нагрудно кишен, - щоб вас нарешт переконати, - але, побачивши якийсь заперечливий порух бабус, затримав руку й запитально подивився.

- Перехрестись! - ршуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. - Перехрестись на храм Божий! - виршила вона звернутися до доказу бльш значущого, нж якийсь там паспорт.

- Будь ласка, - Сергй цлком серйозно поставився до бабусино

вимоги повльно й поважно поклав на себе православний хрест схилив голову.

- Господи, - сплеснула в долон бабця, - та невже ж це й справд ти... Тобто... - затнулася вона. - Невже це й справд ви той самий оце, якого ми оце...

- Та той самий, той самий, - заспокйливо промовив Сергй. - чого це вас так диву? По-перше, вк одяг - це няк не свдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

- Авжеж, так.

- А по-друге... Вас, до реч, як звати?

- Горпиною мене називають.

- А по-батьков?

- Степанвна. Горпина Степанвна Стеценко.

- А скльки ж вам рокв, Горпино Степанвно?

- Та, слава Богу, вже всмдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

- От бачите, Бог вас вком не образив, та й виглядате ви нвроку, як на свй вк, мабуть, по господарству ще поратися встигате, взагал так...

- Та, дякувати Богу, город ще тримаю, худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв допомагаю, - поступово до бабус Горпини поверталася звична доброзичливсть.

- А вже, мабуть, набачилися на свому вку нвроку? - Сергй вдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним доврливо й спокйно.

- Та що вже набачилася, то набачилася, одне тльки сказати - я ж бо голодомор пережила... - погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхтливу безодню тридцять третього року, перед очима знову промайнули вс т незбагненн безмежн жахи, як нхто й нколи не зможе н осягнути, н зрозумти, н пояснити. - Хай Бог простить тих пекельних людожерв, як сотворили це жахття...

- Та ще ж вйну пережили?

- Так, вйну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина. - Пережила й вйну, але хба ж можна порвняти вйну з голодомором? У вйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вйну нмц ж не вдбирали у нас останнй шмат хлба, нмц не оточували потм вйськом голодн села, нкого не випускаючи, приркаючи старикв, жнок немовлят на неймоврн муки голодно смерт, муки, у порвнянн з якими розстрл видався б милосердям... - вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхтливими спогадами. - Нмц ж не примушували збожеволлих вд голоду матерв сти свох померлих дточок. Та й людей в нашому сел у вйну загинуло набагато менше, нж вд голодомору...

- Так, так, звичайно, - Сергй спвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус.

- А псля вйни? А сорок сьомий рк? А колгосп? Трудодн? - вона пдняла сво стареч худ, скоцюрблен руки повернула х догори долонями, задублими вд мозолв. - Ех, та що там уже й казати, - ршуче махнула вона рукою, наче вдмтаючи сво страшн спогади, - що там уже згадувати.

- , мабуть, Горпино Степанвно, мате ви за вс сво неймоврн страждання труди таку пенсю, що можете на не не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобль, похати в туристичну подорож кудись, скажмо, в ндю, або...

- Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель Тарапунька, - весело сплеснула в долон бабуся. - На мою пенсю - автомобль, - в ндю! Ха-ха-ха!.. - тихо, але щиро розсмялася вона.

- От бачите, а я ще знаю великих письменникв поетв, що ледь животють на свою мзерну пенсю, великих художникв скульпторв, що живуть упроголодь, великих артиств, як помирають вд хвороб, бо не мають грошей на лки... От ви в Бога врите? - раптом ошелешив Сергй бабуню питанням.

- А як же, - здивовано знизала вона плечима.

- То уявть соб, в такому раз, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер з вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймн, змг би купити соб якийсь дорогий ноземний автомобль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому раз, сказали? А я ж бо теж врю в Бога.