Вигнання в рай (СИ)

- Та це все, знову ж таки наша громада, - пояснив Михайло Архипович. - Громада у нас чималенька, от ╕ кажуть, що ми , мовляв, х╕ба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мо╖ прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, - трохи соромливий вираз з"явився на його обличч╕. - Так от ╕ говорять мо╖ прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде г╕дно опоряджено, та й взагал╕, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. ╤ ск╕льки я не пояснював ╖м, що Богу, взагал╕ то, байдуже до того, як╕ шпалери в мо╖х к╕мнатах, Бога ц╕кавлять зовс╕м ╕нш╕ реч╕ - все одно вони таки зробили по-сво╓му. Та, врешт╕, якщо громад╕ так вже при╓мно бачити дом╕вку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гр╕ха я в цьому не бачу. Та й дом╕вкою ц╕╓ю, зрештою, користу╓ться кожен ╕з наших односельц╕в не менше, н╕ж я сам, тут ми збира╓мося, вир╕шу╓мо наш╕ питання, моя оселя завжди в╕дкрита для кожного односельця, от хоча б комп"ютер, - панотець показав у б╕к розташованого в зал╕ приладу, який Серг╕й вже прим╕тив ран╕ше, - став у пригод╕ вже не раз не одному ╕з сельчан. А було це так - приходжу якось я вже ввечер╕ додому, заходжу в хату, а там сто╖ть оце чудо цив╕л╕зац╕╖. Що робити? Довелося опановувати вс╕ премудрост╕ волод╕ння цим чудом, як доводилося перед цим оволод╕вати автомоб╕лем. Хоча я й нин╕ не такий вже великий спец╕ал╕ст щодо комп"ютера, тут б╕льше тямить моя Оксана, але ╕ я теж дещо можу, а взагал╕, як я казав, все село користу╓ться цим дивом техн╕ки. Отак, власне вся оця благодать у мо╖й осел╕ й з"явилася: приходжу додому ввечер╕, дивлюся - нов╕ шпалери на ст╕нах, приходжу ╕ншим разом - люстри красив╕ висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся - новий холодильник сто╖ть на кухн╕.

- Вибачте, отче, - не втримався Серг╕й в╕д питання, - а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже сто╖ть холодильник, чи комп"ютер, чи ще щось зроблено, ви що св╕й д╕м не замика╓те?

- Та була б моя воля, - усм╕хнувся в╕н, - я б н╕защо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й ╓дине, що мен╕ й справд╕ було б жаль втратити - це мо╖ книги, а книги - то навряд чи велика принада для злод╕╖в. Та замок мен╕ все ж вр╕зали все т╕ ж мо╖ благод╕йники, ╕ хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже вс╕ на сел╕, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп"ютером, чи, наприклад телефоном, який сто╖ть у мене, хоча останн╕м часом все б╕льше користуються моб╕льними телефонами, все ж ╕ м╕й домашн╕й телефон ста╓ в пригод╕. Одне слово, зайти до мо╓╖ осел╕ - не проблема майже н╕ для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось за╖жджого незнайомця.

- Такого, як оце, наприклад, я, - сказав Серг╕й, просто зачудований розпов╕ддю отця Михайла. Д╕йсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому при╓мно дивним, при╓мно незвичайним. ╤ ця майже стол╕тня, невтомна в сво╖х благих трудах баба Горпина; ╕ цей незр╕внянний отець Михайло, що наче з╕йшов у наш гр╕ховний св╕т прямо з╕ стор╕нок якогось стародавнього "Жит╕я" ╕ так просто й природно розпов╕да╓ про сво╓ невтомне, безнастанне, жертовне служ╕ння людям, в якому так просто й природно виявля╓ться вся премудр╕сть божа, закладена в задум╕ творця стосовно його твор╕ння - людини; ╕ ця, наче виникла з яко╖сь казково╖ нев╕д╕, незбагненна, дивовижна д╕вчина... Оксана... Як же це в╕н! Як же це може бути? Х╕ба це можливо? Серг╕й раптом згадав про те, що донька отця Михайла - черниця. Якось це здалося наст╕льки неймов╕рним: оця русоволоса синьоока красуня - черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хот╕лося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та н╕, в╕н же прекрасно зна╓, що отець Михайло - вд╕вець ╕ ма╓ одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Серг╕╓ве ╓ство ╕ нев╕дпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе в╕н оце йшов соб╕ спок╕йно берегом моря, йшов соб╕ йшов, задивившись у небо, аж непом╕тно для самого себе перетнув межу берегово╖ тверд╕ й п╕шов соб╕ спок╕йн╕с╕нько по вод╕... Аж глядь соб╕ п╕д ноги - а там зам╕сть берегово╖ тверд╕ морське плесо. ╤ як це йому вдалося йти по вод╕? ╤ що тепер йому робити: йти дал╕, повертати назад, стояти на м╕сц╕ й ждати, чи доля й надал╕ втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..

- Чи ви чу╓те мене? - отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Серг╕я.

- Вибачте мен╕, - врешт╕ отямився Серг╕й. - Я дещо задумався, це в мене частенько бува╓.

- Н╕чого, н╕чого, це природна р╕ч для художника, як ╕ взагал╕ для людини розумово╖ прац╕, з╕ мною це теж, до реч╕, частенько бува╓, - заспок╕йливо промовив панотець. - Я ось кажу нашому гостев╕, - звернувся в╕н вже до сво╓╖ доньки, що якраз зайшла до к╕мнати, - що ми йому обов"язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замика╓мо будинок, щоб шановний Серг╕й не в╕дчував себе тут чужинцем ╕ незнайомцем. Чи не так?