Вигнання в рай (СИ)

Взагал╕ то, для Серг╕я це було таким окрилюючим, таким незвичним, таким новим в╕дчуттям, адже це чи не вперше в його житт╕ зовс╕м зн╕мало з його в╕дносин з ж╕ноцтвом те сором╕цьке почуття провини й гр╕ховност╕, яке гн╕тило його просто таки неймов╕рно, все глибше й глибше вкидаючи його в темну глибину розум╕ння того, що вза╓мини статей - то лише ф╕з╕олог╕чний тваринний процес. ╤ от, на тоб╕, ось воно врешт╕, негадане й непрошене, найсправжн╕с╕ньке, осп╕ване в╕ками кохання. Любов. Виявля╓ться, таке й справд╕ можливо.

╤ це було справдешньою рад╕стю не т╕льки для самих закоханих, а й рад╕стю й щастям для вс╕х оточуючих, все село Веселе було й справд╕ веселим, не тямлячись в╕д щастя кохання ц╕╓╖ улюбленою вс╕м селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено рад╕ла цим коханням, буяючи неймов╕рно житт╓рад╕сним л╕том - вс╕м ╕ справд╕ здавалося, що такого прекрасного л╕та на ╖хн╕й пам"ят╕ ще н╕коли не бувало.

Нарешт╕ це прекрасне л╕то доб╕гло до свого прекрасного зак╕нчення, в╕щуючи не менш прекрасну ос╕нь. Робота над розписом храму була завершена. Серг╕й не те щоб був задоволений з╕ сво╓╖ роботи - в╕н не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки в╕дтворити в цьому розпис╕ справжню Божу красу.

Це був не просто розпис - це було вт╕лення найвищих ╕стин, це була передана кольорами д╕╓ва пропов╕дь, що переконувала в неможливост╕ ╕ншого щастя, окр╕м щастя ╓днання з ╕стиною, добром ╕ красою, в╕дкритих нам благою в╕стю Божественного одкровення.

Може були п╕дстави трактувати це, як якусь примху художника, але н╕хто не поставив цього Серг╕╓в╕ на карб, вс╕ поставилися з розум╕нням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до оф╕ц╕йного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ - тод╕, власне мало в╕дбутися й довгооч╕куване вс╕ма вес╕лля Серг╕я й Оксани. А до того щасливого для вс╕х часу Серг╕й мав ще по╖хати в╕дреставрувати ще один храм Божий в одному з╕ сх╕дноукра╖нських м╕стечок, в╕дпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого т╕╓╖ само╖ знаменито╖ ╕кони Богородиц╕ чотирнадцятого стол╕ття, адже ╕кону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який ╕ замовляв Серг╕╓в╕ реставрац╕ю - це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрац╕ю. Серг╕й мав над╕ю зак╕нчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до сво╓╖ с╕мейно╖ гаван╕.

15.

Наступного ранку Серг╕й мав уже покидати Веселе ╕ ╖хати виконувати нове замовлення. Робота з реставрац╕╖ храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б п╕ти не так вже багато, так що Серг╕й мав над╕ю вже невдовз╕ повернутися. Але покидати це, вже майже р╕дне, село Веселе й вже зовс╕м р╕дних отця Михайла та Оксану не хот╕лося. На душ╕ було тоскно, пригн╕чували як╕сь недобр╕ передчуття.

П╕д веч╕р Серг╕й вир╕шив пройтись селом ╕ околицями, щоб попрощатися з улюбленими м╕сцями. Не те, щоб в╕н мав щось проти присутност╕ Оксани п╕д час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хот╕лося в цей час побути зовс╕м одному, та в╕н не знав, як про це сказати сво╖й кохан╕й. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився ╖╖ наречений, в╕дчувши якимось нев╕домим, знаним лише щиро закоханим ╕ чистим серцям, почуттям найглибш╕ душевн╕ потреби Серг╕я, Оксана сама запропонувала Серг╕╓в╕ пройтися й попрощатися з селом на самот╕. Вдячний д╕вчин╕ за розум╕ння, в╕н взяв свою куртку й п╕шов.

Пройшовши пов╕льно селом, статечно прощаючись ╕з селянами, адже вс╕ вже знали про його завтрашн╕й в╕д"╖зд, Серг╕й вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий укра╖нський степ на початку вересня, на початку осен╕.

Був уже веч╕р. Сутен╕ло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечор╕в п╕сля теплого дня, котр╕ були наче першими натяками на майбутн╕ ос╕нн╕ холоди, хоча до тих холод╕в справдешньо╖ осен╕ й було ще досить далеко. Але ж цей митт╓вий перех╕д в╕д денного тепла до веч╕рньо╖ прохолоди нав╕ював в╕дчутн╕ ос╕нн╕ прозр╕ння, перш╕ непереборн╕ усв╕домлення того, що л╕то й справд╕ вже минуло, що попереду - ос╕нь, зима... На душ╕ було млосно, тоскно. Холодний сум огортав думки й почуття.

Серг╕й вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предков╕чний степ, неозор╕сть якого огорталася веч╕рн╕м присмерком: пронизало гостре в╕дчуття ╓днання з долею цього степу, долею цього краю, з долею Укра╖ни - в╕н неначе провалився в минуле, з глибини якого т╕льки й можна було побачити сучасне й майбутн╓ таким, яким його визначив сам Господь.