Вінні-Пух

Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба — біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.

— Ураааа! — закричав Крістофер Робін.

— Що, гарно? — відгукнувся згори Вінні-Пух.— Ну, на кого я схожий?

— На ведмедя, що летить на повітряній кульці,— відповів Крістофер Робін.

— А на хмарку? — стривожено запитав Вінні-Пух,— на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?

— Не дуже.

— Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,— хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.

Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду — гай-гай! — ніяк не міг.

Урешті Вінні-Пух не витримав:

— Крістофере Робіне! — голосно прошепотів він.

— Що таке?

— Бджоли начебто щось запідозрили!

— Що саме?

— Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!

— Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?

— Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:

— Крістофере Робіне!

—Що?

— У тебе вдома є парасолька?

— Аякже!

— Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!

Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",— та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.

І подався додому по парасольку.

— О, нарешті! — загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. — А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!

— Розкрити парасольку чи не треба? — спитав Крістофер Робін.

— Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти — то діяти напевне. Головне зараз — обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?

—Ні.

— Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!

Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:

Пух-Пампух — легенький, як пух,
летить в небеса. Але й краса!..
Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух
летить в небеса... Але й краса!..
Я Хмарка чудова,
різнокольорова,
лечу в небеса! Ой!.. Оса!..
Тобто бджола...

Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.

— Крістофере — ой! — Робіне! — закричала Хмарка.

— Що таке?

— Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!

—Тану?

— Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!

— Невже?

— Авжеж! І краще мені спуститися додолу.

— А як? — спитав Крістофер Робін.

Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.

Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:

— Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?

— Аякже! — сказав Крістофер Робін.— Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!

— А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! — вигукнув Вінні-Пух.

Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.

— Ой! — скрикнув Пух.

— Хіба я не влучив? — спитав Крістофер Робін.

— Не те щоб зовсім не влучив,— сказав Вінні-Пух,— а тільки не влучив у кульку.

— Пробач, будь ласка,— сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.

Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.

Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, — хоч я в цьому не певен, — можливо, саме через те його й прозвали Пухом.

— Казочці кінець? — спитав Крістофер Робін.

— Цій казочці кінець. Та є ще й інші.

— Про Пуха і про мене?

— І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?

— Певна річ — пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати — враз забуваю...

— Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...

— А вони його спіймали?

— Ні.

— Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?

— Про це й мовиться в казці.

Крістофер Робін кивнув.

— Розумієш,— сказав Крістофер Робін,— сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.

— І я такої ж думки.

Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.

На порозі він обернувся і сказав:

— Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?

— Охоче,— відповів я.