Вінні-Пух

— А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?

— Ані трішечки.

Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами — бум, бум, бум!

ПРИГОДА ДРУГА, У якій Вінні-Пух пішов у гості, а потрапив у безвихідь

Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вінні-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручності) неквапливо прогулювався Лісом, мугикаючи собі під ніс нову пісеньку. Він з радістю наспівував цю пісеньку, яку склав лише нинішнього ранку, поки робив перед дзеркалом свої щоденні Атлетичні Вправи. Річ у тім, що Пух дуже хотів схуднути, стати Атлетом і тому він вельми старанно робив ранкову гімнастику. Він спинався на кінчики пальців, випростувався як тільки міг і заодно співав так:

Тара-тара-тара-ра!

А далі, коли він нахилявся, силкуючись дотягтися передніми лапками до пальців ніг, то співав так:

Тара-тара...
Ох, мамонько!
Трам-пам-па!

Отак і склалася пісенька. Тож після сніданку Вінні-Пух все накручував і накручував її у своїй голові, аж поки вивчив напам'ять. Тепер він знав її геть усю — від першого аж до останнього рядка. Слова в цій пісеньці були приблизно такі:

Тара-тара-тара-ра!
Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!
Тірлі-мірлі-тірлі-лі,
Трам-пам-пам,
Тірлім-пім-пі!

Так от, мугичучи собі під ніс цю пісеньку, Вінні безжурно чимчикував лісовою стежиною і думав. А думав він про те, що було б, якби він, Вінні-Пух, був не Вінні-Пухом, а кимось зовсім-зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорком на березі річки, а в тому пагорку була велика дірка.

— Ага! — сказав Пух.— (Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка — це нора, а нора — це Кролик, а Кролик — це добра компанія, а добра компанія — це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше. (Тірлі-мірлі-тірлі-лі!)

І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку й гукнув:

— Агов! Чи є хто вдома?

Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а тоді знову стало тихо.

— Я питаю: "Агов! Чи є хто вдома?" — повторив Пух голосно-голосно.

— Нема! — відповів чийсь голос. А далі додав:

— І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.

— Отакої! — сказав Вінні-Пух.— Невже вдома немає нікого-нікогісінько?

— Нікого-нікогісінько!

Тоді Пух витягнув голову з дірки й замислився. Він подумав так: "Усе ж там хтось таки є, бо мусив же хтось сказати "нікого-нікогісінько!" І він знову встромив голову в дірку й сказав:

— Слухай, Кролику, а хіба то не ти?

— Ні, не я! — сказав Кролик, змінивши голос.

— А той голос — хіба він не твій?

— По-моєму, ні,— сказав Кролик.— По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!

— Чудасія! — сказав Пух.

Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:

— Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?

— Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!

Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.

— Та це ж я! — сказав він.

— Хто "я"? "Я" різні бувають.

— "Я" — це я! Вінні-Пух!

Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.

— А ти в цьому певен? — запитав він.

— Абсолютно певен! — сказав Вінні-Пух.

— Ну, гаразд, тоді заходь!

І Вінні поліз у нору.

Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.

— Твоя правда,— сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.— Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!

— А ти думав — хто це?

— Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить... А чи не час уже чимось підкріпитися?

Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.

А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба — меду чи згущеного молока?" — Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" — Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"

Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.

Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий — ну просто як мед! — а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.

— Так скоро? — ввічливо спитав Кролик.

— Та бачиш,— знітився Пух,— я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... — затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.

— Правду кажучи,— виручив його Кролик,— я й сам збирався піти погуляти.

— Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!

— Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.

— А хіба є щось іще? — зацікавився Пух.

Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:

— На жаль, уже не лишилося нічого.