Вітер у вербах

Жабс, так само, як і інші, подався спати, розуміючи, що суперечки тепер ні до чого, хоч і відчував у собі приплив енергії і спати зовсім не хотів. Та позаду був довгий день, переповнений пригодами, а простирадла з ковдрами так вабили до себе, так затишно було між ними та під ними після купки голої соломи на кам’яній долівці камери, де вічно гуляли протяги. І тільки він зронив на подушку свою голову, як через кілька секунд уже щасливо хропів. Йому снилося багато снів. Снилися дороги, що тікали, щойно Жабс збирався ступити на них; канали, які гналися за ним і врешті наздоганяли; і баржа з випраною білизною, що запливла просто до бенкетної зали якраз тоді, коли Жабс давав званий обід; і підземний хід, у якому він був сам-один. Жабс ішов тунелем, а той крутився, звивався, трусився і навіть ставав цапки. А під кінець він опинився в Жабс-холі, цілий і тріумфуючий, оточений друзями, які голосно запевняли Жабса, що він дуже розумний.

Жабс проспав до пізнього ранку, а коли прокинувся й зійшов донизу, сніданок уже давно закінчився. Кріт вислизнув кудись, нікому й слова не сказавши. Борсук сидів у кріслі з газетою і анітрохи не переймався тим, що мало статися сьогодні ввечері. І тільки Ондатр заклопотано бігав по кімнаті з оберемками різної зброї та розкладав усе на підлозі чотирма купками і збуджено примовляв:

— Ось шабля для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука! Ось пістолет для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука!

І він носився та й носився, розмірено, ритмічно, і чотири купи зброї помалу зростали.

— Ондатре, де все чудово, — озвався невдовзі Борсук, позираючи на заклопотаного друга поверх газети. — Ти не подумай, що я хочу тебе образити, але хай ми тільки проскочимо повз тих горностаїв з їхніми паскудними рушничками, і тоді, можеш мені повірити, не знадобляться нам ніякі шаблі з пістолетами. Нас буде четверо, у всіх нас будуть палиці, тож дай нам тільки увірватися до бенкетної зали, і ми очистимо її від зайд за п’ять хвилин. Я б і сам їх усіх розігнав, але просто не хочу позбавляти вас задоволення.

— Завбачливість ніколи не завадить, — замислено мовив Ондатр, начищаючи ствол пістолета рукавом і зусібіч його оглядаючи.

Жабс, який уже закінчив снідати, схопив грубезного кийка і давай розмахувати ним на всі боки, побиваючи уявних звірів.

— Я їх повчу, як займати мій дім! — кричав він. — Я їх повчу! Повчу я їх!

— Не “повчу”, а “провчу”, — поправив його Ондатр. Він не чекав від друга такої безграмотності. — “Повчу” — так ніхто не каже.

— І чому ти постійно прискіпуєшся до Жабса? — помітно дратуючись, озвався Борсук. — Кажуть так чи не кажуть — кого це обходить?! Я сам так кажу, і якщо мене це влаштовує, то й тебе має влаштовувати!

— Я перепрошую, — але я подумав, що правильніше казати не “повчу”, а “провчу”.

— Я не розумію, що означає “провчати”, — відказав Борсук. — Я особисто маю намір повчити їх, що займати чужі оселі не можна! І ви у цьому мені допоможете!

— Ну добре, як собі знаєш, — здався Ондатр. — Він уже й сам заблукав у словесних хащах, а коли відійшов у куток, то звідти чулося його бурмотіння:

— Повчити їх, провчити їх, провчити їх, повчити їх!

Борсук, не дуже церемонячись, попросив Ондатра не займатись казна-чим.

Пройшло трохи часу, і до кімнати ввалився Кріт, очевидно задоволений собою.

— Як я розважився! — почав він з порога. — Як я дражнив тих горностаїв!..

— Кроте, сподіваюся, ти не ліз на рожен? — помітно занепокоївся Ондатр.

— По-моєму, ні, — щиро промовив Кріт. — Мені це спало на думку, коли я зайшов на кухню, подивитися, чи не вистиг Жабсів сніданок. Дивлюся, лежить дрантя пралі, в якому він приплівся вчора, воно висіло на гачку для рушників, біля каміна. Вдягаю плаття, натягую чепець, замотуюся в шаль та йду собі до Жабс-холу, нічого не боячись. Сторожа, звісно, була напоготові, рушниці в лапах, і тільки чути “Стій, хто йде?” та всяку іншу маячню. “Доброго ранку, панове, — кажу їм, так з повагою. — Чи не треба вам чогось попрати?” Вони глянули на мене, як на якусь комаху, і кажуть: “Тупцяй відсіля, прале! Яке може бути прання, коли ми на службі?” — “То, може, іншим разом?” — кажу їм. Ха-ха-ха! Ну чи не сміхота, Жабсе?

— Дурний і нерозважливий кротисько! — пробурчав Жабс. Насправді ж у ньому просто заграла заздрість до Крота, який додумався до такого. Якби він не проспав сьогодні вранці, якби він першим додумався до цього, всі лаври належали б йому, Жабсові.

— Дехто з горностаїв аж почервонів, — розповідав далі Кріт, — а сержант, начальник їхній, не став зі мною церемонитись, він по-простому сказав: “Тікай-но звідси, дорогенька, і то чимдуж! Не відволікай моїх людей і не змушуй розмовляти на посту”. — “Тікати? — кажу я. — О, якщо хтось скоро звідси й тікатиме, то точно не я!”

— Кроте, та як ти міг?! — з розчаруванням у голосі вигукнув Ондатр.

Борсук відклав газету вбік.