Все ясно

«Я би хотів, шоб ти позичив мені трохи валюти», - сказав він. Чесно кажучи, мені зразу стало дуже соромно. Це ж треба було, шоб він пропахав усе життя, а тепер просив у свого внука гроші. «Я дам», - сказав я. А дальше я не сказав ні слова і це моє «я дам» мало замінити всі ті слова, які я би міг сказати Дєдові, «я дам» означало всі питання, які я міг спитати в Дєда, і всі його відповіді, і всі мої відповіді на його відповіді. Але замінити все це було неможливо. «А нашо тобі?» - спитав я.

«Шо нашо?»

«Ну нашо тобі моя валюта?»

«Бо мені не хватає».

«Не хватає на шо? Нашо тобі гроші?»

Він повернувся обличчям до води і замовк. Чи це і була його відповідь? Далі він помалу намалював носком коло на піску.

«Я впевнений, шо її можна знайти, - сказав нарешті він, - це забере чотири дні, ну, може, п'ять, не більше тижня. Ми підійшли так близько».

Тоді я знову сказав «я дам», і він знову промовчав. Мені треба було тоді сообразити, шо Дєд набагато старший за мене, а значить, набагато розумніший, а навіть якшо це не так, то все ж таки заслужив, шоб я не турбував його питаннями. Але замість того я сказав: «Не, ми не були близько».

«Були, - сказав він, - точно були».

«Та ну, ні за яких п'ять днів ми б її не знайшли. На це пішло би днів п'ятдесят».

«Я просто мушу це зробити».

«Чого, мусиш?»

«Ти не поймеш».

«Але я хочу поняти. Я пойму».

«Ні, ти не зможеш».

«Це через Гершля?»

Він знов намалював ногою коло.

«Ну, тоді візьми мене з собою», - сказав я, хоча зовсім не планував цього говорити.

«Нє», - сказав він.

Мені знову захотілося попросити його «візьми мене з собою», але я знав, шо він знову скаже «нє», і шо я не зможу чути це шоб не заплакати, і шо я не хочу плакати перед Дєдом.

«Ти не спіши з рішенням, - сказав Дєд, - я не думав, шо ти рішиш так скоро. Я взагалі думав, шо ти мені відмовиш».

«А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?»

«Бо ти не розумієш, шо твориться».

«Все я розумію».

«Нє, нічого не розумієш».

«Але ж цілком можливо, шо я погоджуся».

«Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші - а до цього не довго».

«Візьми мене з собою», - знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу - само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.

«Нє», - сказав він.

«Ну, будь ласка, - попросив я, - зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти».

«Мені треба знайти її самому», - сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.

«Ну то хоч Ігорчика візьми».