Все ясно

«Давайте глянемо у „НА ВИПАДОК"», - сказав Дєд. «Ш-шо?» - перепитав я. «Ну, той ящик, давай глянем, шо там». - «А може, це погана ідея?» - «Та ну шо ти - відказав Дєд, -і чого б то?» - «Ну, може, Джонатан має його обстежити конфіденційно або, може, той ящик взагалі ніхто не має обсервувати?» - «Стара далі йому ящик з якоюсь ціллю». - «Ну так, - сказав я - але, може, ця ціль не мала нічого спільного з тим, шоб ящик оглядали. Може, він якраз для того, шоб його ніколи не відкривали». «А тобі хіба не інтересно?» - перепитав мене Дєд. «Та нє, я дуже навіть допитливий». -«Про що ви розмовляєте, хлопці», - встряв тут у розмову герой. «Ти б не хотів обсервувати „НА ВИПАДОК?"» - «Що ти маєш на увазі?» - «Ну, той ящик, який тобі сьогодні презентувала Августина. Ми могли б заглянути в нього». -може, це й добра ідея?» - «Я не впевнений. 5 саме спитав». - «Ні, я якраз не думаю, що це погана ідея. Нащось вона мені його дала, правильно?» - «Ага, оце якраз то, шо висловив Дєд». «Здається, ми не маємо жодної поважної причини, щоб його не відкрити». - «Я не передбачаю ні одної». - «І я так само». - «Але». - «Але?» - «Але ж ні», - виронив я. «Але ж що?» - «Нічого. Але це було твоє рішення». - «Ну і твоє теж». - «Відкривайте вже цю довбану пачку!» - скомандував Дєд. «Він каже, шо нам варто відкрити цю довбану пачку». Джонатан витягнув ящик з-під свого стільця й помістив її на стіл. «НА ВИПАДОК» було написано на одній стінці ящика, і ближче я помітив, шо ці слова були написані й стерті багато разів - написані, стерті, а потім знов написані. «Мммм», - промимрив герой, вказуючи на червону тасьму, якою був перемотаний ящик. «Та це тільки для того, шоб він не розпався», - сказав Дєд. «Це шоб він не розпався», - переклав я. «Напевне», - сказав герой. «Або, шоб ми не могли його екзаменувати». - «Але ж вона нічого не мала проти, щоб ми заглянули всередину. Вона би щось сказала у такому випадку, як ти вважаєш?» - «Думаю, шо так». - «Твій дід вважає, що ящик варто відкрити?» - «Ага». - «А ти?» - «А я не зовсім впевнений». - «Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не певен?» - «Ну, думаю, не така вже це проблема, якшо ми його відкриєм. Бабка би нам точно шось сказала, якби хотіла, шоб ми нічого не чіпали». - «Та відкривайте же цей довбаний ящик!» - накалявся Дєд. «Він каже, шоб ми відкривали довбаний ящик».

Джонатан розрізав стрічку, яка була багато разів намотана довкола ящика «НА ВИПАДОК», і відкрив його. Напевне, ми всі думали, шо то буде бомба, бо коли ми його відкупорили, а він не бабахнув, то ми всі сиділи, як обпльовані. «Ну, все не так уже й погано», - сказав Джонатан. «Все пройшло прекрасно», - переказав я Дєду. «Ну, як я і казав, - відповів той, -я і казав, шо то не буде погано». Потім ми заглянули в ящик. Інгредієнти в ньому були такі ж, як і в ящику «ЗАЛИШКИ», але всього того було ше більше. «Звісно, вона хотіла, щоби ми його відкрили», - сказав Джонатан. Він глянув на мене й засміявся, потім засміявся я, а тоді вже й Дєд. Ми сміялися, бо розуміли, як це недотепно виглядало, коли ми сиділи і гнили, відкривати ящик чи, може, не? А ше ми сміялися, бо було стільки всього, чого ми не знали, і ми розуміли, шо є ше повно всього, чого ми ше не знаємо.

«Давайте пошукаємо», - сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. «Гляньте», - сказав він. «Я думаю, шо це перли, - сказав Джонатан, - справжні перли». Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. «Вони здаються дуже старими», - сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. «Так», - відповів Джонатан в унісон. «І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені». - «Що значить захоронені?» - «Ну лежали в землі, як трупи». - «Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ». - «Точно». Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. «Дуже гарні перли, - сказав він, - колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?» - «А де вони зараз? - поцікавився я. - Вдома?» - «Не, - сказав він, - перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася». Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки - задовольнила його. «А тепер ти», - сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. «Він каже, шоб я шось звідтам витягнув», - сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. «Давай», - відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.