Все ясно

Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, - найбільшу річ у ящику. «От», - сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало - КАРТА СВІТУ - 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це - той самий світ, шо і зараз. «Оце серйозна штучка», - сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. «Мені вона подобається», - сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. «Можеш забрати собі», - сказав він. «Ти шо, серйозно?!» - «Забирай і тішся». - «Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом», - сказав я йому. «Та ну, - відповів він, - вона твоя». - «Впевнений?» - перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. «Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож». - «Пам'ятка?!» - «Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме». - «Нє, - сказав я тоді, - краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся», - я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. «Дарую йому її від щирого серця, - сказав Джонатан, - нехай це буде його пам'ятка».

«Тепер ти», - сказав я Джонатану - якраз була його черга зачерпнути речі з ящика «НА ВИПАДОК». Він відвернувся від ящика і вставив туди свою руку. Довго він не рився. «Ось», - сказав він і витягнув книжку. Поклав її на стіл. Книжка виглядала дуже старою. «Що це?» - запитав він. Я витер пилюку з обкладинки. Ніколи до того я таких книжок не бачив. Написи були на обох обкладинках і навіть всередині обох обкладинок і, звичайно, на кожній сторінці. Здавалося, шо книжка не вміщалася в самій книжці. На корінці писало по-українськи: Книга Минулого. Я сказав це Джонатану. «Прочитай мені що-небудь з неї», - відізвався він. «Від початку?» - «Звідки хочеш - немає значення». Тоді я відкрив книжку посередині й почав читати з середини сторінки. Було дуже тяжко, але я умудрявся на ходу перекладати на англійську. «Вулиці містечка ставали кольоровими від вчинків його жителів, - читав я, - і через те, що використовували всі кольори, скоро було неможливо розрізнити, що помалювали люди, а що - природа. Ґетцель Ґ., як казали, переграв на всіх скрипках - хоч і грати він не вмів зовсім - але струни на всіх скрипках були кольору його пальців. Так само перешіптувалися, що Ґеша Р. готується стати акробаткою, бо як ще роздільна лінія між єврейським і людським кутками могла би стати такою жовтою, як її долоні. А коли на щоках школярок проступав рум'янець кольору рук місцевого святого отця, то дівчат називали поганими іменами». Джонатан підхопив книжку і вивчав її, доки я переказував Дєду прочитане. «Це прекрасно», - проголосив Джонатан, і мушу вам сказати, він дивився на ту книжку, як Дєд раніше дивився на фото ае

(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її

«А тепер ви», - сказав Джонатан Дєду. «Він каже шо тепер знов ти», - переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. «Там стільки всього, - сказав мені дєд - я навіть не знаю, шо витягувати». - знає шо витягнути», - переклав я Джонатану. «Нам вистачить часу на все», - відповів він «О, може, оце, - відізвався Дєд, - а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками». - «Нам буде час на всі речі» - сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. «Вот!» - сказав Дєд і витяг фотографію. «А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге».