Все ясно

Він дізнався, що вона бувала в Києві, в Одесі й навіть у Варшаві. Цілий рік, коли смертельно захворіла її мама, вона провела серед Віспів з Ардишту. Вона розповідала йому про свої морські подорожі в краї, про котрі він ніколи не чув, вигадувала історії, про які він знав, що все те неправда, більше того, - цілковита брехня, але він кивав і намагався переконати себе, що варто бути переконаним, що варто їй вірити, бо ж він знав, що історія коріниться у відсутності, а він хотів, щоби вона жила дійсним. У Сибіру, - - говорила вона, - відстань між парами коханців досягає часом сотень кілометрів, а в Австрії живе принцеса, котра витатуювала тіло свого коханця на власному тілі і тому, коли вона дивиться в дзеркало, то може бачити його поруч себе, а на тому боці Чорного моря живе кам'яна жінка - я ніколи не бачила її, але про те розповідала моя тітка - вона ожила, бо в неї закохався скульптор, що її створив!

Сафран приносив Циганці квіти та цукерки (все то були подарунки від його вдовиць), складав на її честь вірші, котрі вона пізніше безжально висміювала.

Яким же дурненьким ти іноді буваєш! - казала тоді вона.

Чому я видаюся тобі дурненьким?

Тому що найважче давати те, що насправді давати найлегше. А квіти, цукерки й вірші для мене нічого не значать.

Тобі вони не подобаються?

Тільки не тоді, коли їх даєш ти.

А чого ж ти чекаєш від мене?

Вона знизала плечима, проте не так від спантеличення, як від засоромлення. (Він був єдиною людиною на землі, котра могла її засоромити.)

Де ти тримаєш свої книги? - запитала тоді вона.

У моїй кімнаті. Де саме у кімнаті? На поличках.

А в якому порядку ти їх розставляєш? Нащо це тобі? Тому що я хочу це знати. Вона була циганкою. А він - євреєм. Коли вона брала його за руку на людях - хоча він і знав, що вона знала, що він це ненавидить - він завжди знаходив причину висмикнути її назад: аби зачесати своє волосся, або щоб показати місцину, де його пра-пра-прадід вивернув па берег золоті монети, немов коштовну блювотину з вовняного мішечка, - далі він вкладав руку до кишені й тим все й закінчувалося.

Ти знаєш, чого мені хочеться прямо зараз? - запитувала вона, сягаючи по його мертву руку, доки вони йшли через недільний базар.

Скажи мені - і я тобі те дістану. Будь-що. Я хочу поцілунок.

Ти можеш мати їх стільки, скільки захочеш, і повсюди, де захочеш.

Цілуй сюди, - показувала тоді вона пальчиком собі на губи, - / то вже. Він тягнув її на бічну алею. Ні, - казала вона. Цілуй мене тут, - і вона знову торкалася пальчиком губів. Зараз.

Він сміявся. Цілувати тут? - він клав пальця й собі на губи. І то вже?

Тут, - казала вона, торкаючись пальчиком своїх губ. Зараз.

Тоді вони сміялися разом. Нервовим сміхом. Починали з дрібного хихотіння. Додавали гучності. Далі реготали. Множили сміх. Ще голосніше. Підносили глум до квадрату. Ледве зводили дух між приступами веселощів. Тратили контроль. Сміх ставав божевільним. Сягав нескінченності. Я не можу. Я знаю.

Мій дід кохався із Циганкою сім років, щонайменше двічі на тиждень. Вони розділили одне з одним усі таємниці, пояснили одне одному, наскільки в них на те вистачило хисту, як поводяться їхні тіла, були вольовими й пасивними, жадібними й щедрими, багатослівними й мовчазними.

То як ти розставляєш свої книжки? - запитала вона, коли вони лежали оголені на ліжку з гальки та жорсткого ґрунту.

Я ж сказав тобі, що вони поскладані у моїй спальні на поличках.