(Але я мусив брехати. От цього ти не зможеш зрозуміти. Я брешу, шоб захистити тебе. І саме тому я так відчайдушне й дурнувато намагаюся жартувати. Все, шоб захистити тебе. Я існую, на випадок, якшо тебе прийдеться захищати.)
«Я не зрозумів», - сказав я (хоча все я розумів).
«Ти не зрозумів?» - перепитав Дєд. (Але ж ти все зрозумів.)
«Де зробили це фото?» - спитав я. (Мало ж бути якесь пояснення).
«У Колках».
«Там, де ти народився?» (Завжди казав, шо в Одесі… до того, поки почали говорити про любов…)
«Так. Ше перед війною». (От воно, як усе насправді є. І от насправді на шо все це подібно.)
«А Джонатанова бабка?»
«Я не знаю, як її звати, і знати того не хочу».
(Мушу повідомити тобі, Джонатан, шо я насправді дуже сумна особистість. Я думаю, я завжди був сумним. Хоча, може, це й означає, шо я взагалі-то не сумний, бо сум - це шось таке, шо гірше від твого нормального стану, а мені завжди однаково. Може, тоді я одна-єдина істота у світі, яка не буває сумною? Напевне, мені повезло.)
«Я не погана людина, - сказав Дєд, - я добра людина. Яка жила в погані часи».
«Я знаю», - сказав я. (Навіть якби ти був поганим, я би розумів, шо ти насправді добрий.)
«Давай, перекажи йому все, шо почуєш від мене», - сказав Дєд, і це мене безмежно здивувало, але я не перепитував, нашо мені це робити, я взагалі нічого не сказав. Просто зробив, як він наказав. Джонатан відкрив свій зошит і наготувався писати. Він записував кожне сказане слово. От шо він записав:
«Все, шо я робив, було зроблено мною, бо я думав, шо так буде правильно».
«Все, шо він робив, було зроблено ним, бо він думав, шо так правильно», - переклав я.
«Я, звичайно, не герой».
«Він ніякий не герой».
«Але я і не поганець якийсь».
«Але він і не негативний персонаж».
«Жінка на фото - це твоя бабка. У неї на руках - твій батько. Чоловік, який стоїть коло мене - мій кращий друг Гершель».
«Жінка на фото - моя бабка. У неї на руках - мій батя. Чоловік біля Дєда - його кращий друг Гершель».
«Гершель носить спеціальну шапочку, бо він єврей».
«Гершель - єврей».
«І він так само - мій найкращий друг».
«Він був його найкращим другом».
«І я вбив його».
Закоханість, 1934 - 1941
Коли вони кохалися востаннє, а це було за сім місяців до того, як вона покінчила з життям, а він одружився з іншою, Дівчина-циганка запитала мого діда, як він упорядковує свої книжки.
Вона була єдиною жінкою, до якої він повертався без нагадувань і прохань. Вони зустрічалися на базарі - він міг годинами, не лише із замилуванням, але і з гордістю, спостерігати, як вона виманює змій з вовняних баулів під тріскучу музику радіоли. Або вони могли зустрітися в театрі, або перед її хижею з солом'яним дахом на циганському хуторі за річкою, (їй, звісно, не можна було з'являтися біля його дому.) Так само вони могли сходитися на дерев'яному мості, чи під мостом, чи біля малих водоспадів. Але закінчувалися їхні зустрічі, найчастіше, у скам'янілій частині Радзивілового лісу: там вони обмінювалися історіями та жартами, сміялися теплими пообіддями, котрі плавно переходили у вечори, кохалися - хоч хто зна, можна чи не можна назвати це коханням, - під балдахінами з похмурого каміння.
Вона ткнула пальцем у його мертву руку.
Вона почала розстібати його сорочку.
Вона стала на коліна, щоби стягнути його білизну.
Вона розстебнула блузку й притулилася до нього