Все ясно

Поки ми повернулися в готель, було вже так пізно, шо аж рано. За стійкою портьє тяжким сном спав власник. «Горілка, - сообразив Дєд, - нам всім треба випити». - «Та чого ж втрьох, давайте вчотирьох», - сказав я, киваючи па Семмі Дейвіса Молодшого, який цілий день вів себе дуже добропорядно. От так вчотирьох ми й рушили в бар. «А, вже вернулися», - сказала офіціантка, коли нас побачила. «І єврей знов з нами», - додала вона. «Стули пельку», - сказав Дєд, причому це не був якийсь душероздираючий крик - Дєд сказав це тихо, так, ніби знав, то вона має просто-напросто закрити рот. «Ну, вибачте», - відповіла офіціантка. «Та не пережинайте», - сказав я, бо не хотів, шоб вона через таку дурницю була вороже до нас налаштована; по того ж, коли вона нахилялася, я міг бачити її цицьки. (І для кого я це написав, Джонатан? Я ж більше не хочу виглядати гидотним, і вже не намагаюся бути смішним.) «Ні, ви дивіться, - сказав Дєд, - тепер по відношенню до єврея треба проявляти м'ягкість». - «Що відбувається? - спитав герой, - чому нас не пускають?» - «Ану, попроси пробачення, як має бути», - знову звернувся Дєд до офіціантки, яка насправді була зовсім юною дівчиною, ше молодшою за мене. «Пробачте, що назвала вас євреєм», - сказала вона. «Вона просить пробачення, шо назвала вас євреєм», - переклав я герою. «А звідки вона це знає?» - «Вона знає, бо я їй це сказав за сніданком». - «Ви їй сказали, що я єврей?» - «Так треба було». - «Це коли ми пили мокачино?» - «Мушу виправити: то була кава». - «Шо він там белькоче?» - спитав Дєд. «Було би ліпше, - сказав я Дєду, - якби ми заказали столик і багато випити, і ше би добру закуску». - «А що вона ще про мене сказала? - не замовкав герой. - Вона ще що-не-будь говорила? Між іншим, у неї цицьки виглядають, коли вона нахиляється». (Ага, Джонатан, це ти сказав, пам'ятаєш? Я це не видумав, так шо тобі й відповідати.)

Ми пішли за офіціанткою до нашого столика в кутку. Взагалі-то ми могли би сісти за який-небудь інший стіл, бо тепер були в ресторані самотні та ексклюзивні. Я міг тільки будувати припущення, чого вона нас посадила в кутку. «Що вам подати?» - спитала дівчина. «Чотири порції горілки, - мовив Дєд, - одну з них у мисочці. А у вас є шось таке поїсти, у чому би не було м'яса?» - «Хіба арахіс», - відповіла вона. «Це дуже добре, - сказав Дєд, - тільки псині арахісу не давати, вона як тільки доторкнеться до нього, то зразу ж захворіє». Я зразу ж переклав це героєві, бо подумав, шо йому буде весело. Але він тільки слабо усміхнувся.

Коли офіціантка повернулася з випивкою і мисочкою горішків, ми вже обговорювали наш нинішній день і складали плани на завтра. «На 19.00 його треба доставити на поїзд, так?» - «Так, - сказав я, - так що ми повинні покинути готель в обід, шоби позбутися будь-якої небезпеки». - «А може, у нас ше буде час трохи пошукати?» - «Не думаю, - сказав я, - і де шукати? Нічого не лишилося. Нема в кого спитати. Ти пам'ятаєш, шо вона сказала?» Герой нас більше ні про шо не питав, не встрявав навіть з яким-небудь малесеньким питанням. Він узагалі був зовсім поглинутий своїм арахісом. «Без нього було б легше», - сказав Дєд, показуючи очима на героя. «Але ж це його шукання», - сказав я. «Чого це?» - «Ну, тому шо ми шукаєм його діда». «Та не шукаєм ми його діда, ми шукаєм Августину. І вона не більше його, чим наша». У такому ракурсі я про це не думав, але це була правда. «Про що ви там говорите? - запитав тут Джонатан. - До речі, можеш попросити офіціантку, щоби принесла ще горішків?»

Я попросив офіціантку забезпечити нас ше одною мискою горішків, і вона сказала: «Я зроблю це для вас, хоча власник дав інструкцію нікому більше одної порції горішків Не давати. Але ви для мене винятки, бо мені дуже жаль, шо я назвала єврея євреєм». - «Дякую, - сказав я, - але жалітися нема на шо». - «А що ми робимо завтра? - запитав Джонатан. - Я маю на сім вечора сісти на поїзд, правильно?» - «Абсолютно вірно». - «А до того, що ми будемо робити?» - «Я зовсім не впевнений. Нам треба дуже рано виїхати, бо на вокзалі треба бути за дві години до поїзда, а ше туди три годині їхати, і ше ми можем заблудитися і стати зовсім загубленими». - «Виглядає так, що нам найкраще вирушити прямо зараз», - розсміявся Джонатан. А я не сміявся, тому шо знав, шо нам треба рушити рано не через всі ці ускладнення, про які я йому тільки шо сказав, а тому шо більше нема за чим шукати. Нам так нічого й не вдалося