Все ясно

Рівно о 6:00 будильник наробив шуму, але дзвонив він недовго, бо ні Дєд, ні я так і не зімкнули очей. «Іди піднімай єврея, - сказав Дєд, - а я буду ошиватися внизу». «А снідати?» - спитав я. «Ах, точно, - сказав він, - давай спочатку спустимося в ресторан і поснідаємо. А потім ти підеш будити єврея». «А він коли поснідає?» «Та в них у всіх стравах - м'ясо, і він буде почувати себе зайвим». «Та ти, Дєда, мудрий», - відповів я на це.

Ми були дуже пильними, коли залишали кімнату, шоб не наробити багато гармидеру. Ми ж не хотіли, шоб герой зрозумів, шо ми пішли їсти. Коли ми сіли собі в ресторані, Дєд сказав мені: «їж добре й багато, бо сьогодні цілий день будем на ногах, а чи будем шось їсти завтра, то хто його знає?» З такої оказії ми замовили три сніданки для нас двох і натовклися чималою купкою сардельок, які були просто класними. Коли ми закінчили, то купили в офіціантки жвачки, шоб герой не виявив, шо ми перекусили по запаху з рота. «Йди піднімай єврея, - сказав Дєд, - я з нетерпінням чекатиму вас у машині».

Я зрозумів, шо герой уже хвилюється, бо не встиг я постукати вдруге, як він відкрив двері. Він уже був одягнений і з одурінням в очах дивився на свою сідалищну сумку. «Семмі Дей-віс Молодший-Молодший зжер усі мої документи». «Це нереально», - одразу ж відповів я, хоча підозрював, шо це дуже навіть можливо. «Я поклав їх на столик, коли вкладався спати, а коли прокинувся вранці, то побачив, як собака їх дожовує. Ось усе, що я зумів у неї відняти». Він продемонстрував поцямканий паспорт і декілька шматків карт. «А фотографія!» - заверещав я. «Ні, з фото все о'кей. Я маю багато копій, а собака встиг зіпсувати лише кілька з них». «Так, мені дуже соромно». «Але що мене непокоїть найбільше, - сказав герой, - так це те, що коли я лягав спати, то пса в кімнаті не було». «Ну, наша псина просто страшно розумна…» «Так, очевидно», - сказав герой, просвердлюючи мене своїм поглядом, як рентгеном. «Може, вона така розумна, бо вона теж єврейка?» - «Ну, зостається тільки втішитися, що вона не добралася до моїх окулярів». - «Вона би не змогла з'їсти твої окуляри». - «Але вона змогла з'їсти мої ведійські права, мій студентський, кредитку, кілька цигарок і навіть добралася до грошей…» - «Так, але окуляри вона би не чіпала. Вона ж не звір якийсь».

«Ну добре, - сказав герой, - що як ми трохи поснідаємо?»

«Ш- шо?!» -«Сніданок», - сказав він, прикладаючи руки до свого живота. «А, ні, - сказав я, - зараз якраз час починати пошуки. Нам же треба шукати дуже уважно аж до самої темряви». - «Але ж зараз лише 6.30». - «Так, але 6.30 буде не завжди. От, поглянь, - я тицьнув йому на свій „Ролєкс" із Болгарії, - от уже 6.31. Губимо час». - «Ну, може, хоч що-небудь перекусимо?» - «Ш-шо?» - «Ну, крекер який-небудь. Я справді дуже голодний». - «Та ні, тут нема навіть мови. Я вважаю, шо краще…» - «Я думаю, що хвилину-дві ми ще маємо. Хм, у тебе якийсь дивний запах з рота». - «Ну добре, давай пий одне мокачіно в ресторані вистачить про це. Тільки давай швидко». Він ше почав шось там казати, але я поклав пальця собі на рота, шо означало: ЗАТКНИСЯ!!!

«Знов снідати?» - запитала офіціантка. «Вона бажає вам доброго ранку й питає, чи не хочете ви одне мокачіно?» - «О, так. І переклади їй, нехай принесе скибочку хліба або чогось іще такого». - «Він американець», - сказав я. «Та знаю, - сказала офіціантка, - я так і зрозуміла». - «Але м'яса він не їсть, так шо дайте йому одне мокачіно». - «Він м'яса не їсть?!» - «А… в нього понос», - збрехав я, бо не хотів ставити героя в незручну ситуацію. «Що ви їй сказали?» - «Я наказав їй не дуже розбавляти вашу каву». - «О, це добре, розбавлену каву я ненавиджу». - «Ну, так шо одне мокачіно і все, - сказав я офіціантці, яка була дуже красивою дівчиною з такими розкішними цицьками, шо я навіть таких ше в природі не зустрічав. «У нас нема мокачіно». - «Що вона сказала?» - «Ну, так дайте капучіно». - «І капучіно в нас теж нема». - «Так що вона каже?» - «Вона сказала, шо мокачіно сьогодні особливі, тому шо це ж кава». - «Перепрошую?» - «Ти б не хотіла піти сьогодні зі мною на одну класну дискотеку і поробити там декілька наелектризованих рухів тілом?» - спитав я офіціантку. «А американця з собою приведеш?» - вставила вона. Мене ніби хтось обпісяв! «Та він єврей!» - сказав я, хоча розумів, шо краще було того не казати і шо я роблю дуже погано. Проблема в тому, шо коли я так сказав, то мені стало ше гірше. «О, - відповіла офіціантка, - а я раніше справжніх євреїв і не бачила. А де ж його роги?» (Знаєш, Джонатан, тобі, звичайно, може здаватися, шо я вигадую, але вона дійсно так сказала. Ну в тебе ж, звичайно, рогів-то нема, так шо я сказав їй, шоб вона на себе спочатку глянула, а тобі швиденько принесла каву, а нашій псині дві сардельки, бо хто ж знає, чи доведеться їй сьогодні ше шось з'їсти.)