Все ясно

Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. «Хіба ж не гарно?» - спитав я героя. «Що саме?» - «Ну, день. Я кажу, шо гарний день». Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. «Так, - сказав герой, - день і справді прекрасний». Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. «Проінструктуй його про Одесу, - рекомендував Дєд, - розкажи йому, як там красиво». - «В Одесі, - сказав я, обертаючись до героя, - ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив». - «Радий про це чути», - сказав герой і розкрив свого щоденника. «Він дуже хоче почути про Одесу», - сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. «Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота». - «Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота». - «Скажи йому, - наполягав Дєд, - шо Одеса - це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». Тут я переклав усе дослівно. «Одеса, - сказав я, - це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю». «А ви коли-небудь закохувалися?» - запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: - «А ти?» - «Не знаю», - сказав він. «От так і я», - відповів я. «Колись я майже закохався». - «Ага». - «Майже-майже, начебто вже дійсно покохав». - «Начебто?» -«Так, але щоб точно, то ніколи». - «Ага». - «Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, - знову сказав герой, - напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід». Ми обидва засміялися. «Шо він там каже?» - запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. «Покажи карту», - сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.

Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: «Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід». - «Це мудро», - сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. «Так, я знаю, шо це мудро», - сказав він. «Та я поняв, шо це мудро». - «А можна мені ше раз глянути на Августину?» - запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) «Звичайно», - сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: «Будь ласка».

Я милувався фото, а він - прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. «Погляньте на он ті поля, - герой показував пальцями кудись вдалину, - вони такі зелені!» Я переклав це Дєду, а той сказав: «Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша». - «Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства». - «І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках». - «Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою». - «Після війни все відновили, але до того все було по-іншому». - «Дєд, а ти шо тут був до війни?» - «Погляньте, - сказав герой зі свого заднього сидіння, - он там люди працюють на полі в самій спідній білизні». Я спитав Дєда про це. «Ну це нормально, - сказав Дєд, - зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає». Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: «Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років». Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. «У цьому є смисл, - сказав Дєд, - якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі». - «А прабабка теж трудилася на полях?» - «Ага, вона робила біля нього, коли він умер». - «Що він говорить?» - встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.