Все ясно

До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой - втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. «Красиво, правда?» - спитав я, не повертаючи голови. «Так». Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. «Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, - сказав Дєд, - думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше».

Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. «Йди когось спитай, - сказав Дєд, - і єврея тоже з собою забирай». - «Ати шо не йдеш?» - запитав я. «Нє-а», - сказав він. «Ну, прошу тебе». - «Не». - «Йдемо», - звернувся я до героя. «Куди?» Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. «Ви хочете, щоби я пішов з вами?» - «Звичайно», - сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі. Але якщо чесно, то йти до мужиків у полі мені теж було страшнувато. Я ніколи не спілкувався з людьми такого типу, бідними сільськими трудівниками, а також із простими людьми в Одесі. Я ж розмовляю російсько-українським суржиком, а вони - тільки по-українськи; і хоч російська й українска на слух дуже навіть подібні, люди, які розмовляють тільки українською, часто ненавидять тих, шо розмовляють російсько-українським суржиком, бо ті, шо говорять суржиком, частіше всього міські й відчувають себе вищими за тих, шо говорять тільки по-українськи і як правило живуть у селах. Ми так думаємо, бо ми вище, ніж вони, але то вже інша історія.

Я сказав герою, шоб він мовчав, бо деколи люди, які говорять тільки українською і які ненавидять людей, шо розмовляють російсько-українським суржиком, ненавидять заодно й тих, шо говорять по-англійськи. З цих же міркувань я взяв з нами Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, хоча псина не розмовляла ні українською, ні російсько-українським суржиком, ні по-англійськи. АВ! «Чому? - запитав герой, - чому ж це? Чому я не можу розмовляти?» - «Деякі люди дуже засмучуються, коли чують англійську. Ми швидше настріляємо потрібної інформації, якшо ти триматимеш рот на замку». - «Прошу?» - «Заткнися». - «Ні, яке слово ви щойно сказали?» - «Яке?» - «Ну оце, шо починається з наст…» Я відчув гордість, оскільки знав англійське слово, яке герой-американець не знав. «Настріляти - це значить отримати, дістати, набути, отримати і одержати. А тепер заткнися, пуц».

«Я про таке ніколи не чув», - сказав один із чоловіків з самокруткою в кутику рота. «І я так само», - сказав другий і вони повернулися до нас спинами. «Дякую», - сказав я. Тут герой штовхнув мене ліктем під бік. Він намагався шось сказати без слів. «Та шо таке?!» - прошептав я. «Соф'ювка», - сказав він беззвучно, хоча правду сказати, то так і не треба було. Не треба, бо чоловіки все одно більше на нас жодної уваги не звертали. «Ага, так», - знову я звернувся до чоловіків. Вони на мене навіть не глянули. «Той населений пункт ше називали Соф'ювка. Може, знаєте?» - «Ми ніколи про нього не чули», - сказав один із них, навіть не питаючи про це в других. Він кинув цигарку на землю. Я покрутив головою, шоб показати герою, шо вони нічого не знають. «А може, ви бачили цю жінку», - сказав герой, витягаючи з сумки фото Августини. «Ану поклади назад!» - зашипів я. «Та шо вам тут треба?» - спитав ше один з мужиків і теж кинув свою цигарку на землю. «Що він сказав?» - спитав герой. «Ми шукаємо Трохимбрід», - сповістив я чоловікам, хоча відчував у горлі здоровенний ґудз. «Я вже тобі сказав, шо такого села тут нема». «Перестаньте до нас лізти», - сказав ше один з них. «Може, хочете „Мальборо"?» - запитав я, бо більше нічого мені в голову не йшло. «Забирайтеся звідси, - сказав один з мужиків, - давайте назад у Київ». «Я з Одеси», - сказав я, і на шо вони злобно розреготалися. «Тоді забирайся в Одесу». - «Вони можуть нам допомогти? - запитав герой, - вони що-небудь знають?» - «Ідем», - я взяв його за руку, і ми пішли до машини. Я був просто капітально приниженим. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, пішли!» Але псина не рушила з місця, хоча мужики, які курили, намагалися її відігнати. Залишався тільки один засіб. «Біллі Джин мені не коханка, вона тільки любить мене». Так приниження з просто капітального стало капітальним.