Все ясно

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. «Так», - сказав мужчина. «Нам потрібен Трохимбрід», пояснив йому Дєд. «Ми таким не заправляємо», - відповів мужчина. «Це таке місце. Нам треба його знайти». Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: «У нас тут є який-небудь трохимбрід?» Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. «Прошу вибачити, - сказав заправник, - але весь трохимбрід у нас уже скінчився». «Та нє, - вліз тут я, - це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів». З цим я показав на героя. «Шо-шо?» - перепитав заправник. «Прошу?» - перепитав герой. «Заткнися», - стукнув мене Дєд. «У нас є карта», - випалив я чоловікові. «Дай сюда карту», - звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. «Семмі Дейвіс з'їв усі карти». «Це неможливо», - автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. «Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим». Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: «Ковель, Ківерці, Сокирці». «Колки», - доповнив Дєд. «Ага-ага, - підтримав їх заправник, - всі ці назви я чув». «А можете показати нам дорогу?» - поцікавився я. «Ну, звичайно, - пожвавішав заправник, - всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім - наліво через фермерські поля». «Але про Трохимбрід ви не чули?» - «Ану повторіть». - «Трохимбрід…» - «Нє, але багато міст зараз мають інші назви». - «Шарабан, - повернувся я до героя, - згадай, як ше називали той населений пункт». - «Соф'ювка». «А про Соф'ювку не чули?» - запитав я заправника. «Нє-а, - сказав той, - але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте». (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано

говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)

Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. «Будь ласка», - герой взяв і простягнув заправнику пачку «Мальборо». «Шо він, блін, робить?» - спитав Дєд. «Шо він, блін, робить?» - спитав заправник. «Шо ти, блін, робиш», - спитав я героя. «Це, думаю, допоможе, - сказав він, - я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові». - «Шо за чайові?» - «Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу». - «Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?» - «Ну так, але це того не стосується, - уточнив герой, - чайові - це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків». - «Парковщиків?» - «Він не їсть м'яса», - повідомив Дєд заправникові. «Та ви шо?!» - «Парковщик - це той, хто знаходить місце для твого автомобіля». Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.