Все ясно

Ну, Брід, я ж намагаюся поговорити з тобою серйозно. Інколи мені здається, що те, що я хочу тобі сказати, - від початку неправильно.

І що ж ти тоді робиш?

Я не говорю нічого.

Ну бачиш, який ти в мене розумник, - говорила вона, щипаючи його нижче підборіддя.

Брід, - відводив він її руки, - ти ж мене серйозно не сприймаєш. Вона ще зручніше вмощувалася на його грудях і закривала очі, як кошеня. Слухай, я тут склав один список, - сказав він, забираючи руку з її плеча.

О, це прекрасно, любий.

А тобі не цікаво, що це за список?

Я подумала, що ти скажеш мені про нього, якщо захочеш, щоби мені було про це відомо. А як не захочеш - то значить це не моя справа. Хочеш, щоби я запитала?

Запитай.

Ну добре, що то за список, який ти так ховаєш від мене?

У цьому списку зазначено кількість розмов, котрі ми мали удвох, з того часу, як одружилися. Хочеш знати, скільки їх було?

Це й справді тобі так важливо?

У нас було лише шість розмов, Брід. Шість за три роки.

А оця рахується?

Ні, ти мене серйозно не сприймаєш.

Та звісно ж, сприймаю.

Ні, ти завжди зводиш все на жарти або перериваєш розмову ще до того, коли що-небудь може бути сказано.

Ой, мені шкода, що так виходить. Я цього ніколи не помічала. Але ти справді хочеш, щоби ми цим займалися. Ми ж і так увесь час говоримо.

Я не маю на увазі говорити, для мене важливо розмовляти. Це тоді, коли ми говоримо довше, ніж п'ять хвилин.

Тоді давай скажемо прямо. Ти говориш про говоріння? Чи ми розмовляємо про розмови? Як правильно?

Ми мали шість розмов. Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами - то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.

То намагайся краще, - сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.

Скажи це ще раз.

Я ніколи не залишу тебе саму.

Скажи це ще раз.

Я ніколи не залишу тебе саму.

І ще раз.

Не буду.