З часів неволі. Сосновка-7

Злочинним був метод — виготовлення зброї. Стаття за виготовлення і зберігання зброї передбачала кару до п’яти років ув’язнення. Проте трибунал пішов своєю логікою і 5 березня 1953 року присудив до страти Юрківа, В. Караташа і П. Мельника, до 25 років ув’язнення — М. Головая, Н. Кухту, Г. Дубенюка та В. Леськіва.

Юрківа і Караташа запроторили до Вологодської тюрми й посадили до смертних камер. Після довгих п’яти місяців страту замінили на 25-річне ув’язнення.

— На той час я відсидів п’ять років, — сказав Юрків, — і залишалося ще сидіти двадцяти років. Позаяк більше 25 років дати не можна було, то реально мені добавили ще п’ять років, і таким чином я ніби починав з початку 25-річний термін, щоправда тепер був уже рецидивістом. Тоді це мене абсолютно не засмутило, бо яка різниця чи попереду 20 чи 25 років — однаково кінець і того й того терміну десь в далекому туманному майбутті.

— Здорово! Як вам не юристові спала на думку геніяльна ідея змінити умисел з боротьби проти совітської влади на боротьбу за законність діяльности цієї ж влади?

— Слідство тривало довго, і врешті-решт я це придумав.

— Думка Караташа про збройну оборону у випадку, коли б зону почали розстрілювати, також цікава.

— Так. Якщо знищення в’язнів табору робить управління МВС нібито зі своєї волі, тоді знищення є незаконне, а опір йому законний, а якщо знищення здійснюють за рішенням влади, тоді опір спрямований проти самої влади і отже — він незаконний. Мій варіянт кращий, бо ініціятива боротьби за законність у наших руках.

— Так, хоч далебі обидва варіянти виходять із фіктивного засновку про те, що табірне начальство — це одне, а влада в Москві — це щось інше.

— Яка доля інших учасників підготовки до повстання?

— Ми їх не бачили й не потягнули за собою. Залишилися поза слідством: Степан Петраш, Віктор Будник, Володимир Довганюк, Володимир Бобиляк, Василь Чопик, Василь Микитюк, Василь Стеблик, Микола Круківський, естонець Костерпалу, Роман Писарчук, Петро Лепих, Купринець, Читайло, Петро Тракслер (із Закарпаття), Василь Скрипник, Василь Смицьнюк (з Івано-Франківщини), Павло Рожко (з Херсонщини), Федір Бельковський (з Січеславщини), Василь Чепіга (з Донеччини), Іван Калевич (з Рівненщини).

* * *

Ми попрощалися друзями. І я подумав: “Так ось що означає гасло Декалогу українського націоналіста “Я дух одвічної стихії, що врятував тебе від татарського потопу і поставив на грані двох світів будувати нове життя” і заповідь “Здобудеш незалежну Україну або згинеш у боротьбі за неї!”

Так, я, Лук’яненко, син України з-над Десни, здобуду Україну або згину в боротьбі за неї! І ще раз у найглибшому переконанні повторив перед небом: “Здобуду незалежність України або згину в боротьбі за неї!”

Зима 1961–1962 року.

P. S. Авторський відступ.

Пишучи цей нарис, я знаю, що є ще живі учасники тих знаменитих подій. Напишіть мені і уточніть події, бо ж Юрків розповідав мені про них 42 роки тому і, по-перше, істину в справі за участю багатьох людей з обов’язковим дотриманням вимог конспірації важко встановити за розповіддю однієї людини, а, по-друге, часу спливло так багато, що я міг щось забути або не ті розставити наголоси. Встановлюймо об’єктивну хроніку подій гуртом. Я ж тут виклав так, як лишилося в моїй пам’яті, і тим виконав обов’язок перед пам’яттю мого друга Володимира Юрківа. Нас розвели на кілька років. 1967 року я знову зустрівся з ним. На цей раз у Барашевому в центральній лікарні. Про це дастьбі напишу в наступній книжці спогадів.

Арсен Скляр i Наталка

1. Вдова — зрадниця

— Пане адвокате, якби ви знали, як мені тяжко в таборі!

— Пане Арсене, називайте мене на “ти” просто Левком. Ми вже трохи знайомі, і мені буде приємно.

— Ні, ви — людина вчена та й трохи віком старша. Називайте мене на “ти”, а мені дозвольте називати вас на “ви”.

— Гаразд. Проте пам’ятай, що коли захочеш називати мене на “ти”, то мені буде тільки приємно.

Арсене, дивлюся на тебе — ти такий молодий, а в твоїх очах бачу часом такий глибокий-преглибокий сум, наче за тобою шлях у сто років тяжкого життя. З якого ти року?

— Тисяча дев’ятсот тридцять шостого.

— Це тобі тепер 26 років?

— Так.

— Коли ти попався?

— 1956 року. Присудили мене до 25 років за вбивство. Тоді було мені 20 років.

— Як сталося? Розкажи мені все.