З часів неволі. Сосновка-7

— Я виховувався в добрій українській сім’ї на Рівненщині в Рокитнянському районі. Батько Нестор був сотником УПА. Його сотня спочатку належала до Української народно-революційної армії УНРА Бульби (Боровця) і воювала проти німецьких, а потім проти російських окупантів. 1945 року до сотні вступив мій старший брат Северин. Ми жили з мамою, бабою та молодшою сестрою. Мама багато читали нам Кобзаря та різні патріотичні оповідання. А коли приходили батько, то розповідали, як добре житиметься, коли Україна стане самостійною державою. Коли брат приходив додому, то навчав мене повстанських пісень. І ще показував на леваду, групу старих височенних вільх, далекий старий дуб, милувався чудовим краєвидом і все затягував пісню:

За Україну з вогнем завзяття
Рушаймо, браття, усі вперед!
Слушний час кличе нас:
Ну ж бо враз сповнять святий наказ:
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ!

Я вивчав його пісні і співав з ним. Полюбив оту леваду, вільхи, дуб і зеленувато-сизий далекий сосновий бір. Коли ясне сонечко освітлює зелений килим левади, вона починає дихати, наче жива, яскравою свіжістю. А потім десь над обрієм ця жива краса зливається з блакитним небом і утворює величаво-грандіозну єдність землі й неба. Душа наповнюється такою ніжністю і солодким щемом, що радий цілувати й обнімати цей рідний край, цей Божий дар, ладен розчинитися у ньому геть і стати однією з його маленьких невидимих частинок.

Ми жили не заможно, а таки біднувато. Часом тиждень їли ніщимну їжу і святом було, коли мати смажать яєчню. Але це не зменшувало любови до навколишньої природи, бо ж природа була невинна в нашій бідності. Навпаки, вона наче розуміла нас і хотіла допомогти. Усе, що ми сіяли й садили, добре росло й приносило добрі плоди і не вона ж винувата, що загарбники перлися в нашу землю й переполовинювали врожай. Своєю лагідною теплотою і яскравою зеленню вона немовби відвертала увагу від непереливків і старалася наповнити наші душі теплом і надією, вливала силу в наші руки, закликала до віри й сміливої боротьби за право злитися з нею без польських і московських зайд. Я був малий. І серце в мене було мале та воно вміщувало в собі леваду, увесь пречудовий край і братові пісні, що закликали не віддати його чужинцям. Прощаючись, брат мене обіймав, цілував, потім брав правою рукою мою праву руку, відступав на відстань двох наших рук, ставав на струнко й наказував:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві, ляхові служить.
Довершилась Україні кривда стара,
Нам пора для України жить.

Потисне, було, міцно руку, різко відведе, повернеться виструнчений, сіпне попругу автомата й покрокує до лісу. Це мені подобалося і я вельми жалів, що ще не доріс, щоб і собі піти з ним у повстанці.

Якось сотня Арсенового батька прийшла до села і стояла постоєм три доби. Батько з братом були вдома. Багато стрільців було з інших сіл. Одна чота була з якоїсь східної области. Може, з Чернігівської, може, з Київської. Арсен добре й не пам’ятав, знав лишень, що вони — з північної поліської України, бо в їхній мові були не літературні слова, наприклад, “гурок” замість огірок, голівку капустини вони називали качаном капусти. Командував східняцькою чотою офіцер совітської армії. Арсенів тато були дуже задоволені чотою. Сотню розподілили по хатах. Повстанці допомагали людям по господарству, жінки прали білизну й уніформу, старий сільський швець латав їм чоботи. Підлітків, з-поміж яких був і Арсен, по двоє послали на стежу, аби попередити про наближення червонопогонників. Третього дня, коли сотня вже збиралася вирушати з села, стежа донесла вістку про появу на дорозі шести вантажних автомобілів з червонопогонниками. Батько наказав сотні відходити городами, кущами до лісу. Червонопогонники, щоб не потрапити на засідку, позлазили з автомобілів і пішли до села пішки. Це дало можливість Арсеновому батькові вийти з іншого боку з села і за кущами перед лісом залягти в оборону. Червонопогонники пішли в бій на сотню. Сотня відкрила, прицільний вогонь і, напевне, половину відразу перебила. Москалі залягли також. Почалася перестрілка, що тривала кілька годин. Потім москалі почали відступати. Сотенці стріляли доки дозволяла віддаль, а потім узяли кількох поранених і відійшли до лісу. Коли москалі це побачили, вони під’їхали автомобілями до місця бою, забрали своїх побитих і поранених і поїхали в Ратне.

— Пам’ятаю, як люди з села пішли туди, аби пошукати, чи не лишився, бува, хтось на полі бою. Пішов і я з сусідською дівчиною. Вже сутеніло. Люди, розсипавшись у розстрільну, повільно йшли вперед, проглядаючи кожен метр. Проте, вечір наступав швидко і все важче було розпізнавати щось на землі.