Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

— Ти, Степане, знаєш приклади, коли божевільна людина поверталася до попередньої норми?

— Не знаю.

— І я не знаю. Але буває повертаються до стану, що можуть себе обслуговувати, працювати і не створювати іншим проблем.

— Борця за волю України ми, мабуть, втратили.

— Схоже на те.

Білокобилу забрали до центральної лікарні Дубравного управління концтаборів у селі Барашеве в 12 корпус для божевільних. У тому самому корпусі, тримали Луцьківа й з перервами по кілька років. Скільки тримали Білокобилу, не знаю. Нервова система Луцьківа не витримала чекістського обману, а Білокобили — наклепу в зраді.

Листи до концтабору

Концтабір — специфічна суспільна спільнота. У концтаборі немає жінок, дітей. Тут не чути жіночого голосу, не чути дитячого вереску, сміху чи плачу. Немає голосів підлітків. Немає властивого цій частині людства запитів, потреб, розмов, вимог, витребеньок і подібних їхніх проявів. У концтаборі всі чоловіки, всі дорослі. Дитячий і жіночий світ у кожного в’язня залишився десь там далеко — в Україні, в Литві, Латвії, Естонії… Тут його немає. А тим часом за межами зони людство завжди жило вперемішку: три чи навіть чотири покоління і чоловічої, і жіночої статі жили разом, дивилися одне на одного, обмінювалися думками, спостерігали природний рух від народження до смерти, збагачувалися досвідом і з покоління в покоління нагромаджували все більше знань, передавали одні одним поняття добра і зла і йшли від однієї епохи до другої суцільною безперервною спільнотою. У цій еволюції виробилася потреба у спілкуванні всіх з усіма, потреба у чоловіків чути жіночі і дитячі голоси, як, звісна річ, і дітям та жінкам — чоловічі.

У чоловічому концтаборі немає жіночих і дитячих голосів. І чоловіки відчувають тугу за ними. Розум все розуміє і все пояснює, а душа час від часу квилить за тими голосами. Не хоче слухати логічні пояснення, випурхує з логічних рамок і лине кудись далеко-далеко. Туди, де лишилася дружина, до тих стін, де лунав її голос, до того куточка, де брав, бувало, її лагідну м’якеньку руку, прикладав до своєї шиї й цілував.

У концтаборі зібралися суворі люди: вони логікою підпорядкували свою діяльність високим інтересам нації і поставили себе вище тепла сімейного затишку й жіночих пестощів, але гадаєте, підпорядкування високій меті й суворе життя убило в їхніх душах тепло і спрагу за ласкою? О ні, зовсім небагато таких, у кого суворість табірного життя витравила душевне тепло і пройняла душу до глибини? Таких небагато. Абсолютна більшість за зовнішньою суворістю зберігає нормальну людську душу з її нормальними потребами й реакцією на різні чинники й подразники.

І коли немає жіночого й дитячого голосів, то хочеться бодай отримати час від часу листа.

О, як багато означає лист у неволі!

Перше — він означає моральну перемогу сім’ї над чекістами. Чекісти, посадивши політв’язня, намагаються відірвати від нього родину, щоб він у концтаборі не мав зв’язку з волею через листування з сім’єю. За законом в’язень має право листуватися тільки з близькими родичами, але щоб той не використав родичів для зв’язків з іншими людьми, найкраще обірвати листування і з родичами. Це оперативні міркування.

Друге — це мотиви світоглядні. Чекісти намагаються протиставляти націоналістичний світогляд політв’язня світоглядові його сім’ї. Розрив може мати різні причини, але чекісти завжди прагнуть примусити сім’ю називати себе звичайними радянськими громадянами, що активно будують комуністичне майбутнє, а її батько (чоловік, брат) не хоче розуміти правильности комуністичної ідеології, отже, він ідейно відсталий чоловік. Сім’я має йому допомогти зрозуміти помилковість його світогляду і схилити до відмови від нього. І рідні, повіривши в “добрі” наміри чекістів, не раз, бувало, закликали свого ув’язненого родича визнати вину, покаятися й вийти на волю. Спочатку це роблять у листах, потім їм дають побачення. Родичі (дружина, брат чи батько) на побаченні кажуть: “Ну чого ти впираєшся? Та напиши, що помилився, що засуджуєш і вони випустять тебе додому”.

В’язень доводить своїм: “Ви розумієте, до чого ви мене закликаєте? Ви закликаєте мене до зради ідеї української національної свободи, до зради борців за волю України”.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное