З часів неволі. Сосновка-7

Примітка: Уже в концтаборі, завдяки розповідям членів Українського національного комітету (УНК), чимало з яких сиділо з членами групи Аксельрода, у мене вимальовувалася така картина: Аксельрод і ще кілька десятків людей розгорнули мережу нелегальних цехів біля державних фабрик і під їхнім прикриттям. Вони не були приватні, але діяли окремішньо — робота в них була організована добре, продуктивність праці постійно зростала, зарплата робітників у два-три рази перевищувала зарплату на державних підприємствах. Мережа нелегальних цехів швидко зростала. Керівники отримували фантастичні гроші і жили по-королівськи. З кількох десятків арештованих судили 18 осіб. П’ятьох, у тому числі й Аксельрода, стратили. А Хаїм Беркович, як виглядало, — це “квочка” з Дрогобицького карного табору, яку Львівський КДБ використовував уже не раз і супроти українських націоналістів. Родом він нібито з Харкова. Наглядачі ніколи не називали його інакше як “Беркович”, тож невідомо, чи ще його прізвище, чи це по батькові, чи якесь псевдо?

Наступного дня у вранішньому обході камер брав участь начальник слідчої в’язниці, я звернувся до нього:

— Громадянине начальнику в’язниці! Ви держите мене, засудженого, зі звинуваченим Аксельродом, який не є засудженим. Це порушення закону. Ви не маєте права тримати в одній камері засуджених із не засудженими, тому я вимагаю перевести мене з цієї камери або інакшим способом нас розвести. По-друге, навіщо ви тримаєте мене в слідчій в’язниці? Яка причина? Прошу відправити мене звідси.

— Поспішаєте в зону? Ще насидитесь! А щодо того, з ким в одній камері вам бути, то ми знаємо краще. І не вчіть нас радянських законів. Подивись, — обернувся він до наглядачів, — зрадник батьківщини, злочинець хоче вчити нас законности — зверхньо і злостиво відповів начальник.

За кілька днів мене перевели до одиночної камери. Черговий офіцер сказав, що, мабуть, скоро відправлять на етап.

— Хотів би побачитися з дружиною перед від’їздом, — звернувся до офіцера. — Та й речі ж деякі потрібно взяти в дорогу. Як це зробити?

— Про побачення напишіть заяву начальнику тюрми, — порадив черговий офіцер. — І окремо напишіть дружині список речей, які ви хочете взяти. Ми передамо записку вашій дружині і те, що можна, дозволимо.

Останній ковток львівського повітря

Нижній край невеликого камерного вікна, сантиметрів 50 на 60, починався над моєю головою. Мабуть, ще з літа воно було прочинене, і через отвір проходив струмінь холодного повітря. Цікаво, куди виходить це вікно? Я підійшов до дверей, тихенько приклав вухо до дверної бляхи червоного кольору. Прислухався. Вловив тихі кроки наглядача. Ось він пішов у другий кінець коридору. Я вхопив табуретку, поставив біля стіни, став на неї й потягнувся до вікна. Крізь матове скло важко було розрізняти контури дерев, дахів. Спробував більше прочинити вікно. Рама трохи відхилилася. Сіпнув дужче — не йде. Доведеться дивитися крізь бійницю військового доту чи старовинної фортеці. Праворуч — гілка височенного дерева. Що це: осика, тополя? А може, в’яз? Листя починає жовтіти. Навпроти нічого не видно. Мабуть, тут вулиця. Далі — прямовисний дах з червоної черепиці. Людських голосів не чути. Лишень слабенько долинає невиразний гул. Враз цей ледь чутний гул, ніби лезом, пронизує гострий свист автомобільних гальм…

Раптом — стук у двері. Озирнувся. У прозурці — око наглядача:

— Що ви там робите? Ану злізайте негайно!

— Хотів причинити вікно, бо в камері холодно, — я зістрибнув додолу.

— Треба було сказати черговому. Самому лазити до вікна заборонено, — гримнув черговий.

Я промовчав. Наглядач зачинив заслінку прозурки й пішов коридором геть.