З часів неволі. Сосновка-7

Аксельрод не заявляв ніяких клопотань. Після 10 години ранку його забрали до слідчого, а незабаром і мене викликали до начальника тюрми. Я повторив йому своє клопотання.

— Слухайте, Лук’яненко, ми не можемо давати вам до камери газети, бо це не дозволено, — сказав начальник тюрми.

— Але ви і не можете позбавити мене права читати газети, бо таке право дає засудженому закон.

— Закон необхідно виконувати, але щоб не на шкоду інтересам держави.

— Я вже півроку не читав газет, дуже відстав від подій, мені хочеться надолужити пропущене і того наполягаю забезпечити мене газетами.

— Гаразд, засуджений Лук’яненко, ми задовольнимо ваше клопотання: вас виводитимуть до іншої камери і приноситимуть туди підшивку газет. Яку вам принести: “Известия”, “Советскую Украину”, “Правду”?”

— А українською мовою тюрма не передплачує газет?

— Ні, не передплачує. Знаєте, у нас більше читають російською.

— У вас не тільки читають, у вас і думають по-російському. І служать не Україні, а Москві.

— Ви закінчили Московський університет, жили півтора десятки років у російському середовищі і російську мову знаєте не згірш за самих росіян, а тут за весь період слідства не вимовили по-російськи жодного речення. Це дуже яскравий показник глибини ваших національних переконань. Знаєте, я гадаю, що радянська влада зробила помилку, що скасувала вам смертну кару, — роздратовано прошипів начальник тюрми.

— Дякую за відвертість. Ви, ясна річ, знаєте, що в історії, зрештою, перемагає справедливість. Вона не на вашому боці. То ж накажіть, щоб мені дали підшивку “Известий”.

Мене відвели до камери. Аксельрод лежав боком у дорогому костюмі, обкутавшись своїм дорогим плащем. Він не спав. На звуки висунув голову з-під плаща, глянув і знову сховався у плащ.

Минуло кілька днів. Мене виводили до окремої камери, давали підшивку газет і замикали до обіду. Кілька разів виводили після обіду — до вечері.

Згодом до камери посадили третього. Він просив називати його Хаїмом Берковичем. Був балакучий. Розпитував про мою справу і ще охочіше розповідав про себе. Що з його розповідей було правдою, бозна. Казав, що сидить у Дрогобицькому кримінальному таборі за коштовний камінь. Розповідав про операції з золотом і коштовним камінням, про знайомих у цій справі євреїв з Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Це було страшенно далеке від мене і мене зовсім не цікавило. А ось філософія його мене вразила. Вразила своїм змістом, своєю відвертою прямотою. Суть її ось у чому.

Перший постулат

Абсолютна більшість людей, що ходять поряд вулицями, — цілковиті дурні. Вони не знають, що таке життя. Вони шукають у житті справедливости, гуманного ставлення до інших і тому подібних химер. Вони сліпі й не бачать основної цінности, що існує на землі — золота і коштовного каміння. Оці предмети вирішують усе. З їхньою допомогою можна здобути владу (вплив на людей), матеріяльний достаток (незалежність) і насолоду, завдяки доступності найвродливіших дівчат.

Другий постулат

Люди, які заповнюють вулиці і з-поміж яких ми ходимо, абсолютні нікчеми — хробаки. Вони десятиріччями гнуть спини на буряковому лані та за токарним верстатом. Та що там десятиріччя — вони все життя, доки є сила, порпаються у землі та металевих стружках, заробляють копійки і ніколи за все своє життя не вдягнули путнього костюма, пальта, черевиків, ніколи не з’їздили до Криму подивитися на природу й отак собі побайдикувати в своє задоволення. Вони їдять примітивну грубу їжу з різних третьосортних харчів та п’ють просту горілку і вино за руб двадцять. Вони ніколи не були в хорошому театрі й не бачили жодної талановитої художньої картини. Це люди, що не знають нічого витонченого й піднесеного. Вони — хробаки.

Я запитав його:

— А ви все це мали? Маєте витончену душу й зазнавали насолоди від витончених речей?

— Так, звісно, я так жив. Це справжнє життя!

— А тепер в тюрмі вже п’ятий рік!

— Закінчу п’ятий рік і вийду на волю.

— І знову займетеся перепродажем коштовного каміння й золота?

— Так. Займуся. І, може, колись знову попадуся. Але доки попадуся, житиму справжнім життям, буду людиною, а не хробаком? Я вважаю виправданим платити оцими шматками неволі за те чудове життя, яке я мав на волі.

— Вас не мучить совість, адже суспільство вважає вас антисоціальною людиною?

— Мені наплювати на думку тих хробаків! Натовп ви називаєте суспільством, але коли я підходжу до будь-кого одного з цього, так званого суспільства, показую добру суму грошей і прошу зробити мені послугу, то ніхто з них не ставить зайвих запитань, наприклад, про походження цих грошей, не звертає уваги на мій єврейський вид, а мерщій бере гроші й робить те, що мені треба. То що ж таке суспільство? Це скопище окремих нікчемних людей.

— Проте вас хтось зловив і посадив до заґратованої клітки, — кажу йому.