З часів неволі. Сосновка-7

Ганебне явище, через яке так хочеться вигукнути всім малоросам: опам’ятайтеся! У ваших жилах українська кров, і відмовляєтеся ви від духовної спадщини в сто разів багатшої за ту, перед якою ви стали на коліна. Тож не будьте сліпцями! І повернітеся душею до Василя Піруса та всіх славних лицарів вашої нації.

За цей час я написав Пірусові кілька листів.

Я не знав, що багатство його душі включало ще й таку рису, як любов до поезії. І не просто любов, а творення віршів. Того найкращим закінченням розповіді про Піруса буде додаток трьох документів:

1. Довідка Управління СБУ по Тернопільській області № П-25/7705 від 3 червня 2002 року про те, що в Україні під жовто-блакитним прапором і тризубом і на тринадцятому році незалежности продовжується стара антиукраїнська імперська політика — незалежна Україна визнає чинними вироки окупаційної адміністрації і для неї, як і для СРСР, Пірус — Злочинець!

2. Лист до автора книги:

“Доброго дня, Левку!”

Отримав лист та відповідь Іщенку. Досить фактів, дивно, де ж ти стілько дістав. То треба перерити архів. Коло мене біда. До року поламав два рази ногу, на милицях дибаю по хаті. З Торгаїв виїхав до свого села. Хочу вмерти тут, жінка не захотіла їхати. Думаю піти в дім перестарілих. Хотів добитися пільг, а вони мені прислали виписку “реабилитации не подлежит”. Займаюсь поезією, може здогоню Данте? А може нічого не вийде, бо моїй Беатріче 78 літ, а в таких роках від неї вже тхне, наче від ідей Володимира Ілліча. Просиш, щоб щось написати. Я те зроблю, але як вже пристроюсь у “райський” дім, а то в мене пенсія 75 гривень, тільки туди треба й іти. Написав Мирон Семчич і хоче мене взяти до себе, але я нікому не хочу заважати. Михайло Андрійчук пише, що забере мене в дім інвалідів, але я не хочу переїжджати у іншу область. Я на-кінець зрозумів, що старість, то є горе. Але, що вдієш. Мені вже 82 роки, ото й не знаю, як хто, але не радуюсь, бо вже не той зір, слух, нюх і т. д. Думаю, що нема інтересу родитись на світ. Що воно дає те життя? Хто його придумав? Кому воно потрібне?

Не знаю, чи розповідав я тобі, як був убитий. Нічого вже не чув, погасло світло у зіницях, тіло стало легке, як перо, ніякого болю. Не знаю, чи то біотоки покидають тіло, чи щось інше, але мені так стало мило, приємно, солодко, не знаю, як описати тобі, бо такої насолоди у житті не буває. Я таки вірю в силу, якої не можу зрозуміти і збагнути. Мені та небесна сила слала пророчі сни. Всі вони збулися навіть через 20 років. От мені снився сон, що я стояв серед поля і переді мною впало дві корони з людських черепів і на них скіфські написи. Через 20 літ за Торгаями я пізнав те місце. Тож може маєш знайомих геологів, скажи їм, що я можу показати те місце, поки живу. Вірю що там є багатства: або газ, або нафта, або золото, або щось інше. От і все на сьогодні. Всіх благ вам — Василь.

3. Вірш Піруса “На незабутній спогад нащадкам”.

На незабутній спогад нащадкам

Традиції — собори китиць.

Звичаї, обичаї.
Ми сімсот літ носили вас
Закованих в печалі.
В душі, під серцем, в пам’яті
Від ворогів ховали.
За вас молились в карцерах,
І Господа благали.
Ми з вами в тюрмах, таборах,
На Колимі холодній
Колядували в день Різдва
Обірвані, голодні.
Святкуєм їх, як пращурі,
Купаєм їх в любові.
Хай нам щебечуть і кують,
Як птиці у діброві.
Це ж наша гордість, гонор, скарб —
Не даймо їм пропасти,
Бо ворог-злодій не дріма:
Старається їх вкрасти.
Не раз ординець-азіят,
Зграя потвор проклятих
Стирала їх з лиця землі,
Сльозами обіллятих.
А ми в бушлатах, кирзяках,
Обшиті номерами
Блукаєм з ними, вбогими,
Попід тюремні брами.
Нас умертвляли на стовпах,
З живих лупили шкіру.
В морях топили з баржами
За волю і за віру.
Розіп’яли гади княжий двір,
Мов на Голгофі Бога,
Четвертувала, вішала
Варшавська рать безрога.
Ми зрубані, посічені,
З кривавих ран вставали.
Дрижачими долонями
Ефес меча стискали.
За вас, нащадки, ми йшли в бій,
За вас нас кулі рвали,
Щоб не тягли ярма, кайдан,
Рабами не вмирали.

1987 рік.