З часів неволі. Сосновка-7

Зійшов з трапа і неквапом подався до свого барака. Дочерський стояв і дивився, в які двері я зайду.

У бараці до мене підійшов Кічак та ще кілька наших людей.

— Я бачив, — звернувся Кічак до мене, — що ви ходили з тим старим ленінградським жидом. Що він за людина і за що потрапив сюди?

Я коротко в загальних рисах висловив кілька слів про справу і докладніше розповів про своє враження від людини. І закінчив: “Страшенно практичний чоловік. Хоче, щоб йому писав скаргу відразу й обіцяє заплатити. Оце обіцяння заплатити має примусити мене зламати чергу і братися негайно за його справу”.

— Ну й що ви йому сказали?

— Щоб я йому не казав, він вірить, що я порушу чергу і писатиму йому. А я зроблю так, як сказав. Проте дивітеся, яка величезна різниця між євреями і українцями. Цей відразу за допомогою грошей хоче вирішити справу. Коли наш хоче звернутися до мене, він шукає спочатку моїх друзів, розпитує, коли я зайнятий, коли не зайнятий, у якому настрої, коли і як би підійти і поговорити зі мною, просить, щоб мій друг його представив. Яка церемонність! І це при тому, що я зовсім не давав підстав, щоб треба було до мене заходити так здалеку.

— Це та психологічна тонкість, — зауважив Кічак, — яка характерна для взаємин поміж українцями.

— Цікаво, як у поляків?

— У поляків психологічні взаємини, мабуть, трохи простіші, а церемоніальні слова розвинуті ще більше, ніж у нас.

— Зате в москалів просто: вони пруться зовсім безпардонно, як і жиди, тільки без грошей. Йому кажеш: прийди ось тоді, а він ловить тебе будь-де і безпардонно напосідає, бо йому, бач, потрібно і ти мусиш йому робити — й баста! Не дарма вони приказку створили “Нахальство — второе счастье” та “Ты ему сцы в глаза, а он говорит: — Божья роса”. Ну та нічого: я всіх їх примушу зважати на українські звичаї.

— Як ви думаєте, Левку, чого наші люди не люблять жидів? — питає Столяр.

— Хай краще розповість Кічак, він краще знає історію.

— А за що їх любити? — мовив той. — Вони завжди водять дружбу з владою, а позаяк влада в нас чужа, то вони помагають чужій владі тримати Україну в колоніяльному ярмі, того українці і ставляться до них відповідно.

Відчинилися двері барачної секції, і на порозі з’явився Вірун. Оглянувся, побачив у гурті мене й гукає:

— Добридень усім! Левку, ходи сюди!

— Що там, Степане?

— Прошу, маю щось тобі сказати.

— Гаразд, панове, — звернувся я до гурту. — Бувайте здорові! Я пішов до Степана.

Плітка підповзла слимаком: “Лук’яненко — стукач”

Вийшли з барака. Вірун оглянувся, щоб нікого не було поблизу і схвильовано нахилившись до самого обличчя каже:

— Левку, в робочій зоні поширюють чутку, що ти стукач.

— Що?! — стрепенувся я, не повіривши своїм вухам. Вірун повторив.

— Так, Степане, — схвильовано почав я. — Це ти мені сказав. Я почув це ось зараз від тебе. У концтаборі менше 2000 зеків. Я все виведу на чисту воду. Хто тобі сказав? Якщо ти не скажеш, отже, ти вигадав.

— Чого ж не скажу? Мені сказав Клименчак.

— Ходім удвох до нього. Так дійдемо до того, хто це перший виніс за завданням чекіста.

— Я знаю, чого Литвин придумав це. Ми з тобою спостерігаємо за людьми і викриваємо його агентуру, ось він і вирішив дискредитувати тебе.

— Паскуда! Фактично ми не викриваємо стукачів спеціяльно — це у нас виходить побіжно. Очевидячки, наші висновки часто виявляються правильні, ось він і вирішив нас осадити. Ну нічого! Зараз побачимо, що скаже Клименчак.

Черговий мент на вахті виявився в доброму настрої і на прохання двох висунув шворень з дверей і дав пройти в робочу залу.

— На всякий випадок, Степане, давай візьмемо по доброму болту. Якщо Клименчак буде відмовлятися чи крутити, то щоб було чим добре тріснути в ребрину, а якби здумав би битися, то щоб було чим зупинити.

— Давай. Він працює в механічному цеху токарем. У них у тому цеху повно всякого металу, то й візьмемо там.

— Але ж так, щоб ні він і ніхто інший не бачив.

— Всунемо в рукави курток.

Клименчак стояв на дерев’яному помості біля токарного верстата і щось виточував. Поблизу нікого не було. Спостерігши нас з Віруном, зупинив верстат.

— Павле, — почав Вірун, — ти мені сказав, що Лук’яненко стукач.

Я (зі скрипом до Клименчука):

— Ти це сказав?

— Та я не зовсім так сказав, — почав з кривою посмішкою Клименчак.

— Ти сказав, — насупився Вірун, — що Лук’яненко доносить чекісту Литвину. Хіба це не те саме, що сексот?!

Я грізно наступав на Клименчака:

— Хто тобі сказав таке поширювати в зоні?

— Литвин, — тихо, опускаючи голову, промимрив Клименчак.

— Кому ти ще сказав, окрім мене? — спитав Вірун.

— Більше нікому.

— Все ясно, Степане, — звернувся я до Віруна. — ходімо. Бачиш, хто продався! Жалюгідний слимак! Коваль і Грицина з вашого Українського національного комітету життям заплатили за Україну, а ти чому продався? Тобі ж смерть не загрожувала, паскуда!

І викинув з лівого рукава кусок шворня на купу металевих стружок. Вірун демонстративно жбурнув свій товстий болт під стіну і ми пішли з цеху геть.

— Степане, як ти думаєш, він справді нікому більше не сказав?

— Може, й правда.