Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Англійський письменник і літературний критик Оскар Уайльд казав, що серце людини для того і є, щоб його розбивати. Тюрма не розбиває серце, вона робить його кам’яним. Справді, спробуйте співчувати горю іншого, коли його горе незрівнянно менше від того, якого ви вже зазнавали і не один-два рази, а сотню разів. Горе іншої людини супроти вашого здається таким дрібним, що не заслуговує серйозної уваги, тому і не заслуговує на співчуття. Люди навколо нас — це звичайні нормальні люди з нормальним розумінням величини лиха й нещастя і з нормальним співчуттям іншій людині. Це ви ненормальні, це у вас рівень поняття величини людського горя опущений тюрмою на десять щаблів нижче від нормального. Тому з погляду нормальних людей, ви є людина безсердечна, бездушна, з кам’яним серцем. І це правда! Як не опуститися до рівня тої нечутливости? Як не впустити в свою душу цю правду?

Перший великий поділ усіх український в’язнів — це поділ на поліцаїв, що в роки німецької окупації служили в німецькій поліції, та не поліцаїв.

Другий поділ усіх українців-в’язнів — на політично чесних і сексотів.

У першій класифікації не поліцаї ділилися на націоналістів, антирадянщиків, антикомуністів та інших. Націоналістів було приблизно половина концтабору. Це ті, що воювали проти окупантів під проводом ОУН в УПА, теренових боївках і окремих групах, підпільних організаціях та окремі особи, що боролися за незалежність України, і ті політв’язні, що до ув’язнення були демократами, а в зонах стали націоналістами.

Антирадянщиків (антикомуністів) в кінці 50-х і на початку 60-х років небагато. З роками пропорція змінюється на користь цієї категорії. До них належали групи й окремі особи з Наддніпрянщини та російські так звані демократи (з 70-х років їх починають називати дисидентами). Сюди ж належали окремі групи й особи з інших колоній імперії з демократичними ідеалами.

Категорію інших складали люди, яких засудили були за релігійні переконання, спробу втечі за кордон, шпигунство та диверсії. Сюди ж належала група в’язнів, що потрапила в політичну з кримінальної зони. Політичні історії цих людей в основному подібні й вельми прості: на кримінальній зоні програвся в карти і мусив платити життям або, наприклад, своїми яйцями. Не хотілося помирати, не хотілося яйця відрубувати і тоді непомітно брав свою торбинку і тікав на вахту з криком “убивають”! Його садили в карцер. Він карцер розписував гаслами: “Смерть комуністам!”, “Раб КПРС!”, “СРСР — велика тюрма!” тощо. Або просив папір і олівець для писання пояснення. Йому це давали і тоді заповнював аркуш примітивною грубою антирадянщиною, і просовував аркуш крізь щілку з камери назовні. Менти, обходячи вогневу смугу та перевіряючи вікна буру, виявляли листівку долі під вікном і передавали уповноваженому КДБ. Той створював справу, суд засуджував за антирадянську пропаганду й агітацію, і МВС завозила його в політичну зону — надійне місце захисту від помсти за порушення кримінальної “етики”. Очевидячки, всі вони дали письмове зобов’язання чекістові слідкувати за політичними в’язнями і доносити, але були дуже занурені в свій кримінальний спосіб мислення і життя, мало заважали політичним і жили своїм замкнутим відокремленим гуртом. Кадебіст їх час від часу активізував. Активізація ця швидко вщухала, і вони знову поверталися до свого звичного життя. Боялися повернення в кримінальний табір, тому при нагоді викрикували чекістові антикомуністичні гасла та лаяли ментів московським матюччям.

Зорієнтувавшись в структурі українських політв’язнів, я став розпитувати старих в’язнів — Шинкарука, Кравчука, Ільчука, Польового та інших, чи бувала в минулому якась система обміну знаннями?

До пошуків якоїсь упорядкованости штовхала одна обставина: кожний повстанець хотів не просто особисто познайомитися зі мною — це відбулося упродовж двох-трьох місяців від мого приїзду в зону, а претендував на тривалу бесіду і про політику, і про свою справу, і про все на світі, коли я відмовляв, то ремствували і звинувачували в погорді до простих стрільців. Я ж не гордував. Навпаки, розповіді стрільців вважав за важливе первинне джерело інформації для вивчення повстанського руху, але не хотів іти шляхом стихійного нагромадження цієї інформації, а вирішив діяти системно, це передбачало вивчення українського національно-визвольного руху знизу (як його розуміють прості повстанці) і зверху (як його уявляють ті, хто керував повстанцями). Системність передбачає необхідність вивчення руху по горизонталі — як рух проявлявся в різних областях.

Від поліцаїв-українців також не можна було відмахнутися простою фразою “прислужники фашистів”, бо, мовляв, служили німецькій поліції. Цих людей було чимало, не всі були примітивні і не всіх повело до німців почуття помсти комуністам за особисті кривди. Отже, не довіряючи їм, усе-таки слід уважніше поставитися до мотивів переходу на службу до німців.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное