Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

На зустрічі запрошували вищих провідників української громади зони. Щоб менше ними ризикувати, запрошували їх по-одному або навіть не кожної неділі.

Система ця більш-менш добре працювала 1962, 1963, 1964 роки. За ці роки я прийшов до висновку, що завдання з кожного стрільця зробити полковника — нереальне. Спостереження за результатами своєї трирічної просвітянської праці переконало, що зовсім за нечисленними винятками стрільці залишаються на своєму рівні. І тоді згадав Клаузевіца, який підкреслював психологічну обмеженість діяпазону здібностей: чудовий ройовий може бути нікудишнім сотенним і, навпаки, чудовий сотенний може бути нікудишнім ройовим.

1965 року я по-новому сформував своє завдання: створити підпільну мережу в східних областях України. З послідовних твердих націоналістів виділяти тих, хто не втомився і справді має енергію продовжувати боротьбу. Проводити з ними організаційні бесіди, домовлятися про продовження боротьби і спрямовувати їх в різні області України. Спробувати повторити приблизно те, що Центральний провід ОУН зробив 1943 року: з надійних людей, що вже засвітилися і таким чином не годилися для підпільної боротьби в західних областях, створив підпільну мережу у східних областях України. Їхнім завданням було: поселитися в Східній Україні, нічим не виявляти свою сутність, вжитися в місцеве середовище і чекати сигналу Проводу ОУН до дії і бути готовим до виконання бойових завдань.

“Карпати з лисинами”

(Іван Станіслав)

— Пане Левку, ви куди йдете? — наздоганяючи мене, питає Затварський.

— Хочу побалакати з Іваном Станіславом. Пригадуєте, його привезли з півроку тому.

— Хто це: такий високий закарпатець?

— Авжеж. Ходімо вдвох.

— Ей, ви, куди розігналися? — гукнули до нас Гордійчук і Кіпіш.

— Ідемо вперед. Якщо не хочете стояти на місці, то ходімо з нами.

Вони наздогнали нас.

— То ви щось маєте на меті чи вийшли на прогулянку? — питає Кіпиш.

— Хочемо, — кажу я, — витягнути з барака Івана Станіслава, щоб побалакати. Ходімте разом.

— Ходімте, — відповіли.

Станіслав був у бараці. На пропозицію погодився залюбки, і ми всі п’ятеро пішли в кінець житлової зони, зайшли за високий склад дров, що навпроти лазні, і вмостилися так, щоб не було видно з зони.

— Думаєте, нас тут не побачать? — оглядаючись, питає Станіслав.

— Ну, як не побачать? Нечиста сила може в будь-який момент наслати сюди мента. А по-друге, скільки метрів до тої вартової вежі в кутку зони — метрів сорок? А може, вартовий нас перепише чи телефоном повідомить черговому офіцеру, бозна. Тобто жодних гарантій, жодної конспірації.

— Жаль. Може б ми могли десь краще сховатися? — питає Станіслав.

— Навряд чи знайдемо краще місце. Та біс з ними, ментами, не звертаймо на них уваги.

— Пане Левку, ви так поводитеся, наче вам однаково, чи бути тут, чи загриміти до Володимирського централу.

— Ну, до того, пане Йване, ще вельми далеко. Ні на чому серйозному мене ще не зловили, а сексотівських доносів про націоналістичні розмови все-таки недостатньо.

— Якщо капітан Литвин вирішить заховати в тюрму, він знайде, як оформити справу, — зауважив Кіпіш.

— Із тих реплік, якими я обмінювався при двох випадкових зустрічах з Литвином у робочій зоні, я зрозумів, що наразі тюрма мені не загрожує.

— І все-таки, пане Левку, будьте обережніші, — просить Станіслав.

— Гаразд, пане Йване, годі про це. Краще скажіть, як це ви у Москві зуміли дожитися до звинувачення в українському буржуазному націоналізмі?

— Я закінчив лісотехнічний інститут. Мене цікавила переробка деревини. Проходив практику на величезному Котлаському паперовому комбінаті. Директор комбінату полтавський українець Гриценко дав мені в гуртожитку окрему кімнату і добре забезпечив моє життя. Водив по комбінату, розповідав про роботу різних технологічних ліній і казав інженерам, щоб підготували з мене доброго фахівця. Часто запрошував до свого кабінету і просив мене розповідати йому про новини з України, про Закарпаття. Я стримувався, бо він був мені начальник, від нього залежала характеристика, а від характеристики залежало, чи приймуть мене у Москві до аспірантури, проте з кожним тижнем мого знайомства з ним він все більше говорив про Україну сам. І скоро я відчув глибоку-преглибоку любов цієї літньої людини до України. Як після закінчення інституту його спрямували на роботу в Росію, так ось уже понад двадцять років він їздить і працює на різних підприємствах. Його відірвали від України, але не відірвали від українського духу. Він ловив крихти знань з історії України, в його бібліотеці було все, що можна було дістати про Україну, в тому числі, кілька збірників пісень. Він запрошував мене додому. Його дружина-українка пригощала добрим борщем, варениками, дерунами. Після чарки просив дружину заспівати якусь українську пісню. І якщо я не знав, він давав мені пісенника і казав переписувати. Згадував тиху спокійну річку-притоку Ворскли, теплі літні ночі з високими зорями та широким чумацьким шляхом і заводив:


Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное