З часів неволі. Сосновка-7

Доповідь державної комісії про такі наслідки вирубування лісів у Карпатах засекретили і Станіславу дали її під розписку про не-розголошення. Івана доповідь так вразила, що в черговій розмові в кімнаті зі своїми пожильцями він перехопив через край. Матрьошкін відчув особисту ненависть до нього (вона стала взаємною) і він написав до КДБ донос. Іван не знав про його донос, але відчував, що наговорив зайвого і почав стримуватися, можна сказати, замкнувся. Чекісти встановили особливий нагляд, але він не давав проти себе нових фактів. Час минав. Ішов третій рік навчання. Наближався час захисту дисертації. Чекісти не хотіли, щоб Станіслав став кандидатом наук і за два місяці до захисту дисертації заарештували. З матеріалів попереднього слідства він і довідався про донос Матрьошкіна. На суді той зі злістю переповідав усі Іванові слова, що обтяжували його вину. Значною мірою на строк ув’язнення Станіслава позитивно вплинув той факт, що за останні півроку чи й більше Матрьошкін не міг пригадати жодного Іванового націоналістичного висловлювання.

Квасоля повівся порядно: сам не навів жодного Іванового висловлювання і тільки підтверджував слова Матрьошкіна. І то казав, що точно сам не пам’ятає, але якщо Матрьошкін так каже, то, мабуть, так і було. Стати прямо на мій захист і заперечувати свідчення Матрьошкіна він не міг, бо не дали б і йому захистити дисертацію.

— Мене засудили до чотирьох років концтаборів. Це зруйнувало весь план мого життя. Я планував після здобуття вченого ступеня кандидата лісотехнічних наук влаштуватися на викладацьку працю в Ужгородському університеті чи в Івано-Франківському інституті і там разом з наукою передавати студентам любов до України, а опинився ось тут між вами. Думаю, що я діяв необачно. Було б обережніше, то, може, більше б зробив.

— Обережних в Україні багато, — кажу. — Україні бракує необережних. Таких, що владі дулю показують у кишені, хоч греблю гати, а ось таких, що відважуються кинути їй у вічі правду, мало.

— Пане Йване, а ви не пробували зв’язатися з Квасолею? — запитав Затварський.

— Звідси, з табору?

— Так, звідси. Листом.

— Ні, не пробував. Думаю, що мій лист не приніс би йому радости. А з іншого боку, як би оцінив капітан Литвин спробу встановити зв’язок з кандидатом наук — моїм колишнім пожильцем? По-перше, подумав би, що він мій однодумець, по-друге, що я не відмовився від наміру продовжувати поширювати націоналістичні думки. Чи мені це потрібно?

— А коли б була можливість відправити лист поза цензурою, ви б відправили його Квасолі? — запитав Гордійчук.

— Ні, не відправив би. Квасоля не був моїм однодумцем. Він був об’єктом мого патріотичного виховання, але я не встиг підняти його до українського патріотичного рівня. Він уважно слухав, йому подобались мої слова, бо я ніби відкривав йому двері в новий світ, але попередній ідейний вантаж був дуже великий і до нашого розставання він не встиг від нього звільнитися.

— Пане Левку, ви та ваші найближчі друзі не пропускаєте нагоди висловити свої самостійницькі думки і доводити навіть вільнонайманим робітникам і службовцям заводу право України на незалежність. Не думаю, що це розумно. Гадаю, краще тримати свої думки при собі, — припустив Станіслав.

— І чекісти подумають, що ви відмовилися від антисовітських думок? — контраргументом відповів за мене Кіпіш.

— У цьому вони будуть сумніватися, але їх задовольнятиме, що ви їх не поширюєте, — провадив Іван.

— Так, що таке людина: це те, що вона думає у своїй голові, чи те, що вона каже і робить назовні? — запитую його.

— Усьому свій час, — відповів Станіслав.

— Ні, це залежить від людини: один діє, інший мріє, — твердо сказав Затварський.

Будні зони

1. Карні взяли кров у білого кота