Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Пройшла чутка, що концтабір має відвідати якийсь високий начальник чи то з мордовської столиці Саранська, чи то з Москви. Начальник табору Коломитцев у супроводі заступника з політвиховної роботи підполковника Толбузова та двох старшин зробив обхід всієї житлової зони. Городина й квіти не знали, що треба ховатися від його зору, і він їх завважив. Наказав знищити, щоб в’язні не збагачували вітамінами свою їжу. Із-за зони прийшло чотири менти з лопатами, привели коня з плугом. Перевернули всі грядки догори дном. А де плуг не досягав, там лопатами перекопали, повирубували городину і замість зелені й квітів ці клапті землі засіріли вологим ґрунтом. Ми кричали на них: “Дикуни! Варвари! Ви навіть дикі квіти викорінюєте! Як не хочете, щоб до сушеної картоплі ми додали цибулі, то ж хоч дикі квіти залишіть!”

— Це вам, — відповідали, — не ботанічний сад, а колонія суворого режиму, мусите терпіти.

Терпіти треба було не тому, що не можна зменшити страждання, а тому, що політичних супротивників належить мучити — така політична філософія комуністичної імперії.


3. Самогубство Капітана Кіндратюкова

Якось майже одночасно у Яреми Ткачука, Мирона Площака, Миколи Юрчика, в мене і ще кількох відносно молодих українських політв’язнів впав кров’яний тиск і заболіла печінка. Лікар Кархут сказав, що тиск можна підняти кавою. У когось із в’язнів ми розжилися кави, розкладаємо невеличкий вогонь біля трапа й нагріваємо воду. Підходить начальник третього загону капітан Кіндратюков і доброзичливо запитує:

— Що ви тут робите?

— Хочемо заварити каву.

— А що у вас кров’яний тиск упав?

— Так.

— І печінка заболіла?

— Так, щось захворіли.

— У мене, — кажу я, — досі ніколи в житті печінка не боліла. Я навіть не знав, де вона.

Інші так саме висловилися з цього приводу.

— І в усіх одночасно, — зауважив капітан. Це було не так питання, як констатація факту.

— Так, по суті одночасно. Від чого б це?

— Мабуть, ви не спостережливі, — каже капітан. — Мені шкода вас, молоді українці. Ви ж у центрі уваги служби, що слідкує за думками людей. Вони (кивнув головою у бік штабу адміністрації табору) не забувають про вас, а ви наче забуваєте про них. І ви ж не просто живете, а боретеся. Зло не може перемогти. Переможе справедливість. Та… — перервав раптом свою мову, — он вода закипіла, зі співчуттям і глибоким-глибоким сумом подивився на нас, простягнув кожному руку на прощання, повернувся і з ледь похиленою головою повільно пішов у бік виходу з зони.

Ми заварили каву, загасили вогонь і випили по півсклянки. Буквально за десять хвилин млявість і тиск у потилиці минулися і ми побадьорішали. Я вперше відчув, що таке вельми понижений тиск і що таке півсклянки кави у цьому разі! Хлопці повеселішали.

— Панове, — звернувся я до друзів, — ви давно знаєте капітана Кіндратюкова? Говорить такі дивні речі. Він завжди такий? Ви ж його вже давно знаєте, він часто так висловлюється? Мені здається, що в його душі заговорило щось людське.

— Хтось казав, що він з української сім’ї Кондратюків, із засланих у Сибір.

— В’язні з його загону казали, що він дуже рідко кого карає.

— Та прецінь, виконував же й виконує собачі обов’язки.

— Гаразд, — мовив я. — Поживемо — побачимо.

Всі розійшлись по своїх бараках.

Наступного дня зону охопила новина: капітан Кіндратюков покінчив життя самогубством. Казали, що в кишені знайшли записку, в якій написав, що більше не може брати участи у знищуванні комуністичною державою освічених і культурних людей, не може дивитися на несправедливе знущання над невинними.

Ми знову зібралися з друзями й довго обговорювали подію, що сталася. Виявляється, і в людей з каральними погонами буває душа й совість. І ніхто не привернув увагу до вчорашніх слів капітана Кіндратюкова, що ми вельми неуважні і що наш стан влада розцінює не як відбування кари, а як боротьбу, отже, й діє щодо нас відповідно.

А чому боротьба?

А хоч би в тому, що з 1962 року ми з Віруном і Боровницьким склали добру скаргу з обґрунтуванням права націй на самовизначення і взялися методично її розсилати в обласні прокуратури, депутатам Верховної Ради УРСР, в ЦК, редакціям центральних і республіканських газет і журналів. Тож мали б уважніше поставитися до слів капітана Кіндратюкова.


4. Хор з ворогів радянської влади

У їдальні-клубі адміністрація концтабору організовувала культурно-масові заходи з перевиховання ворогів радянської влади. Із поліцаїв та інших в’язнів, що розкаялися, вона створила хор. Інші ж в’язні з цієї категорії займалися наочною агітацією: вони малювали плакати, гасла, графіки з цифрами про виконання завдань п’ятирічок тощо. Художники малювали членів політбюро ЦК КПРС. Усім цим щедро оздоблювали і житлову й робочу зони.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное