Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Ми роззнайомилися, і Павло Струс повідав мені свою історію. Заарештували його в грудні 1960 року. Слідчим потрапив до рук старий записник з попереднього ув’язнення. У ньому було чимало зашифрованих прізвищ. Записник був схований давно, і Павло його не витягував. Не було потреби. Навіть коли приїхали з підпільної організації “Об’єднання” Ярослава Гасюка, у записникові не виникло потреби, він залишався на старому місці. Коли чекісти запідозрили, що він пов’язаний з “Об’єднанням”, то заарештували його, випадково й натрапили на записник. Знайти ниточку, що пов’язувала б його з “Об’єднанням”, їм не вдавалося, а в руках — підозрілий записник, ось вони й взялися за нього, як за доказ. Струс зізнався, що справді щось шифрував, але було то вельми давно, то ж він все забув. До того ж, це не була шифрована система, а просто — кільканадцять власних умовних позначок. Вони не вірили і все допитувались. Він їм повторював одне й те ж: “Не знаю, як розшифрувати, забув”.

— Якось до житлової камери, — розповідає Струс, — прийшов слідчий з двома ментами (мент — це на в’язенському жаргоні — наглядач) і — до мене: “Так ти скажеш, що зашифрував чи не скажеш?” — і кулаком нижче ложечки. Я, намагаючись захиститися, підніс праву руку до сонячного сплетіння і при цьому відштовхнув його руку вбік. “Ага… то ти ще й боронишся!” — заволав слідчий. І до наглядачів: “Взяти його за руки!”

Менти підскочили і заломили мої руки назад. Слідчий ударив раз, вдарив два. Я сіпаюсь то праворуч, то ліворуч, і удари попадали не в одне місце.

“То ти ще й викручуєшся!” — заволав слідчий. Тоді взяв дверного ключа дужкою в долоню, а бородок пропустив між пальці так, щоб вистиркався десь на півсантиметра-сантиметр уперед і почав молотити мене в груди раз за разом. Коли бородок попадав між ребра, ще так сяк можна терпіти, коли влучав прямо в ребро, то аж іскри в очах світилися. Спочатку я зціпив зуби й мовчав, а потім почав лаяти його московським матом. На мить здалося, що це йому навіть сподобалося — бо ж я заговорив його мовою. Питає: “Не розшифруєш?”

“Ні, — кажу, — забув!”

“Ну, то ти згадаєш!” — і знову почав бити ще з більшою люттю. Тоді я як загорланив на все горло просто в двері, на коридор, на всю тюрму. Він зупинився. І каже до ментів: “Заспокойте його!” А сам, захеканий, пішов геть. Мент закрив мені рота долонею. Я перестав кричати. Заломили мені руки назад, потягнули вгору і — до себе. В очах потемніло і я ледь не знепритомнів. Вони були добрі фахівці в цьому і, побачивши, що я зараз упаду непритомний, послабили руки, почекали хвилину й відвели до камери. Побули трохи й вийшли.

За ніч на шкірі виступила кров, всі груди і верхня частина живота покрилися синіми й бурими ґулями, все тіло опухло і не можна було поворухнутися. Я кілька днів лежав мов колода. Вони не чіпали мене. Я поволеньки відходив. Десь за тиждень приїхав з Києва прокурор з нагляду за слідством в органах КДБ. Москаль. Прізвище його, здається Дєдков. Представляючи цю високу особу, начальник слідчої тюрми каже:

— Дєдков здійснює нагляд за законністю проведення слідства в органах КДБ та порядок утримання звинувачуваних у слідчих тюрмах. Комуністична партія на XIX з’їзді засудила порушення соціялістичної законности, і ми прагнемо, щоб тепер було все по закону. Отже, можете розповідати товаришу прокурору все, що вважаєте за потрібне.

— За якою статтею вас звинувачують? — Дєдков звертається до мене.

— За статтею 62, — кажу.

— Це до вас приїжджали з так званого “Об’єднання”. Хто приїжджав, як його прізвище? — питає.

— Я таких не знаю, — відмахуюсь.

— І чого ви нас так не любите? — подивився з прищуром.

— А за що вас любити? — знизую плечима.

— То як тут до вас ставляться? — уїдливо поцікавився Дєдков. — Не порушують ваші права?

Я зняв сорочку і показав йому груди, що всі в ґулях і синяках.

“О, ти дивись!” — вигукнув Дєдков. Розмахується і з усієї сили б’є мене кулаком в ложечку. “А це тобі від мене, націоналістична сволота!” — вигукнув, повернувся і пішов. Начальник слідчої тюрми з переможним видом ступив услід за ним. У мене в голові запаморочилося, я поточився, проте устояв на ногах. А коли вийшли і мент зачинив двері моєї камери, я ліг і довго лежав. І від болю, бо він розтовк ще не загоєні рани, і від глибокої образи. Душа палала з ненависти до цих чужинецьких зайд, що приперлися на нашу українську землю і тут над нами знущаються: що робити, що придумати, щоб очистити українську землю від цих жорстоких безбожних москалів? Як помститися їм за трьохсотлітню кривду і за це катування?”

Струс замовк. Не від браку слів, а від браку задовільної відповіді на це кляте запитання.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное