З часів неволі. Сосновка-7

— Так, пане Павле, — заговорив я, — завдання надзвичайно складне. Проте воно нам під силу. Тут ідеться про цілий новий напрямок боротьби українців проти москалів. На нашому боці правда. Якщо в це повірить більшість наших людей, то завдання може легко виконати. Наше діло — зробити так, щоб більшости навіяти цю віру і перетворити її на переконання. Це наче педагогічна настанова, як у вчителя: навчити чогось учнів свого класу. Тільки ж наш клас вельми великий, а засоби дуже малі. Над цим треба думати. Знаєте, я вірю, що будь-яке грандіозне завдання логічно можна розкласти на велику кількість менших. Кожне з цих завдань легко піддається розв’язанню, а разом з тим воно становить маленький крок вперед — до розв’язання загального великого завдання. Отже, треба небагато чинників: віра в свою правоту, оптимізм, аналітична робота мозку провідної групи людей для розкладування великої проблеми на маленькі, праця з організації простих людей на практичне виконання тих маленьких завдань. Необхідно, щоб ми, мов шашелі, поступово, але невпинно точили дерево російської імперії зсередини, і воно врешті-решт впаде.

Надійшов час вечері. Старшина відчинив годівничку, Павло подав миску баландьору, а старшина до мене каже:

— Вам, як сьогодні прибулому, страва не належить, бо перед етапом вам мали видати сухий пайок. Видали?

— Видали.

— Але якщо в баландьора є куліш, то він вам дасть, — повернувся до баландьора: — Є зайва порція?

— Та знайдеться. Давайте миску, — звернувся до мене баландьор.

Інший баландьор стояв поруч з великим алюмінійовим чайником. Він налив якоїсь бурди, що в тюрмах зветься чаєм.

— Дякую!

— Нізащо! — відповів старшина, зачиняючи годівничку.

— Пане Павле, хочу пригостити вас добрим салом, — з почуттям довіри звернувся я до Струса, — дружина передала перед самим від’їздом зі Львова.

І я витягнув з валізки чималий шмат загорнутого в пергамент свіжого сала.

— Ви не маєте чим різати?

— Ні, не маю.

— Тоді спробуємо моїм способом. Я попросив був дружину і вона мені передала велику білу мильницю з твердої, наче кістка, пластмаси. Я заточив краї і дрібно зазубрив. Сало ріже, як мило, шкуру — також бере, а де попадеться жилаве м’ясо чи жила, то не хоче брати. Отож відріжемо, бо сало добре, без жил.

— У мене є часник. А солі немає? — питає Струс.

— Сіль на самому салі є.

— То й добре.

Ми добре повечеряли і поновили розмову.

Пан Струс був життєрадісний, веселий, багато розповідав про своїх друзів з першого ув’язнення. Він запропонував поспівати й затягнув:

Верховино, світку ти наш,
Як у тебе тут мило…

Я підхопив:

Мов, ігри вод, пливе той час
Свобідно, шумно, весело.

Незчулися, як надійшла десята година, і наглядач велів лягати спати.

Наступного дня Павло розповідав про дружину і двох дітей, яких з любов’ю називав струсенятами. Цитував вірші, навчив менше кількох повстанських пісень, і ми додали їх до нашого репертуару. Зокрема, маршову пісню Миколи Вороного:

За Україну, за її волю,
За честь, за славу, за народ.
В серці кров і любов
Все тобі віддати в боротьбі…

Ми з паном Струсом співали в камері, карбуючи крок на місці, розмахуючи руками в такт ході. І хоча гучно співати не можна було, від ентузіязму стіни камери розступалися, ми бачили перед собою всю Україну і почувалися її бойовими синами.

О, що може давати відчуття щастя — більшого за відчуття душевної сили захищати рідний край?!

Струсові сподобалась моя пісня:

Гей, хлопці-молодці сідайте на коні,
Черпніть для охоти вина,
До боку шаблюки, у руки повіддя,
На ноги сталеві стремена.
Чи в нас не та сила, що в батьків бувала,
Не тая шаблюка в руках?!
Чи в нас нема коней у степу широкім,
Чи вогонь у люльці погас?!
А люлька-голубка горить, не згасає,
Палить вражі гнізда кругом,
Нехай кацап знає, нехай пам’ятає,
Як знущатися над козаком!
Гей, хлопці-молодці, сідайте на коні,
А ви, отамани, вперед!
Здобудемо Київ — то наша столиця,
А ми український народ!

Струс багато розповідав про повстанський рух на Тернопільщині. Наглядачі мінялися. Одні підходили нишком під двері і слухали наші розмови й пісні, інші підходили й гарчали по-кацапськи: “Тише!” А один підійшов, відчинив годівничку й каже:

— Напишіть мені пісню, що ви вчора співали. У ній є слова “Нехай кацап знає…” Я її ніколи не чув — така чудова пісня! Але ж гучно не співайте.

— Добре, напишемо.