Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

— Ні. Про це заходила мова не один раз, і повсякчас вони кажуть: якщо знищити комуністичну диктатуру, тоді режим стане кращий і відпаде необхідність відокремлюватися, тому, мовляв, давайте разом поборемо комуністів і далі залишимося разом. Коли я вказував, що Московщина грабує Україну, вони вигадували різні викрути і закінчували тим же: залишаймося разом. Аби не загострювати взаємини, ми припиняли тему самостійности й переходили до естетичних цінностей поезії.

— Це, далебі, безпечний аспект поезії. Можна знайти багато віршів в українській, російській, польській чи ще чиїйсь поезії, що талановито відтворюють кохання чи стан поетичної душі. Такі вірші наповнюють і твою душу солодкими чарами високих почуттів та мелодійністю звуків. І все-таки інтереси людини не обмежуються цією поезією. І твої колеги російські поети не обмежилися ними. І до концтабору потрапили не за таку поезію, а за громадянську, чи вужче кажучи, за політичну позицію. Естетика української і російської поезії — різна. Поглянь, за що українці люблять Шевченка, Лесю Українку, Франка? Та, перш за все, за їхні українолюбні почуття. А росіяни за що люблять Пушкіна? По-перше, простий народ Пушкіна не знає. Його знає аристократія. Вона любить Пушкіна за його імперські почуття та витонченість літературного стилю. Отже, в українців і росіян різні естетичні смаки й різні ідеяли. Ти, прилучаючись до групи російських поетів, вилучаєш себе із творення української естетики і тим збіднюєш нашу інтелектуальну творчість. Ідучи до них, ти прилучаєшся до тисяч малоросів, що пішли були в російську культуру і своїми талантами її збагачували і європеїзували.

— Левку, ти говориш абстрактно, а в зоні справа конкретна: є кілька російських поетів і немає українських. Поезія різних народів може мати зовсім своєрідний зміст і своєрідне емоційне наповнення, але як вид людської творчости вона має щось спільне, як спільними для людей є нерви й мозок, відчуття болю і радости, і це спільне є цікавим об’єктом наших дискусій.

— Ось дивись, Юрку, для всіх українців само собою зрозуміло, що ми за демократію. Демократія — наш політичний ідеял. Навіть ті, хто вважає за необхідне запровадити диктатуру після проголошення незалежности, припускають її як тимчасовий режим на рік-два для швидкої нейтралізації ворогів, а потім перейти до демократії. І для них демократія — нормальний стан, диктатура — надзвичайний, тимчасовий, короткочасний. Отже, демократія — загальноукраїнський ідеял. Нещодавно я говорив із Сосновським. Знаєш його? З Новосибірська, учитель. Він у кінці дискусії сказав: “Я, як росіянин, не знаю, що таке демократія. Я можу бути або рабом, або деспотом — це нормальний стан взаємин між вищими й нижчими людьми суспільства”. Тому стихія народної свідомости московитів лежить в ареялі азіатської політичної культури, стихія української свідомости лежить в ареялі європейської політичної культури. Вони непримиренні, і тому жодна не може силою нав’язати невластиві їй форми політичного й суспільного життя. Тому боротьба за незалежність України — це й боротьба за європейську перспективу майбутнього розвитку українців.

Мозок московита спрямований не на те, щоб навести лад на своїй етнічній території, а на те, щоб розширювати межі імперії. В дусі Чингізхана загарбання чужих земель вони вважають своїм правом. Питання про несправедливість загарбання у їхніх головах не виникає. Якщо є сила загарбати, треба загарбати. Мислення обертається в площині співвідношення сил, а не в площині прагнення до справедливости.

Мені несамохіть пригадалося, як з місяць тому в курильні третього цеху виникла дискусія з ленінградцем Петровим. Було там два українці, литовець, цей Петров і ще один москаль, прізвища якого не знаю. Литовець сказав, що вже десять років шкодує, що мало стріляв москалів. Я намагався дипломатично на основі конституцій Союзу і України довести правомірність нашого прагнення вийти з-під влади Москви. Московити не розуміли ні моєї юридичної й міжнародно-правової аргументації, ні литовської етнічної і ніякої іншої, і розмова закінчилася тим, що я і Петров, розпечені до червоного заліза, прорекли одне одному: “Зброя, кулемет нас розсудить!!” — і розійшлися.


2. Звернення до голови АБН Ярослава Стецька

При іншій зустрічі з Литвином розмова зосередилася на союзниках українських національно-визвольних сил, і, зокрема, на українській діяспорі.

— Та її, — зауважив Литвин, — власне кажучи, не можна трактувати як союзницю. Вона — частина нас самих. Просто ми тут, а вони у вільному світі. Союзники — то он литовці, латвійці, естонці, потроху представники інших московських колоній.

— Створюється враження, що націоналістична еміграція втратила організаційні зв’язки з націоналістами України. Пробує їх встановити й провалюється, про це принаймні свідчить справа Добоша. А що коли б спробували зробити щось у цьому напрямку? — припустив я.

— Тобто ти хочеш сказати, що раз бандерівці втратили зв’язки, то чому б нам, молодшому поколінню націоналістів, не спробувати сполучитися з діяспорою?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное