Читаем З часів неволі. Сосновка-7 полностью

Коли їх виводили зі школи й шикували в колону, німець командував, куди йти, то звертався більше до жидів, ніж до поліцаїв. Люди бачили, що ми просто виконуємо його команди. Потім німця не стало. Вони бачили трьох озброєних людей у поліцейській уніформі і колону бранців, що мовчки сунула вулицями міста. Мешканці міста прохукували шибки й дивилися, як повільно сунуло з міста все жидівське населення району. Часом стояли у хвіртках і мовчки дивилися на цю сумну ходу. Час від часу по вулиці хтось вигукував: “Це вам розплата! Туди вам і дорога!”, або “Це вам за Соловки!”, “Це вам за колгоспи й голод 1933 року!” і подібні звинувачення.

І сьогодні я дивуюся, як мені не прийшла думка їм підказати, щоб вони розбіглися. Хоча також був ризик, бо коли б німці довідалися, то розстріляли б мене. А люди повільно йшли до річки на страту, змирившись зі смертю.

Я відвів їх кілометрів за три від мосту і наказав прорубувати поперек річки ополонку з півкілометра завширшки. Вони рубали лід, ломами заштовхували крижини під лід, готуючи собі могилу. Решта людей стояла великою юрмою й дивилася на те. Метрів за сорок на льоду з одного й другого боку стояли з автоматами поліцаї. Я підійшов до одного й питаю: “Хочеш брати гріх на душу?!” “Нащо німаки перевалили все на нас?” — відповів той.

Спитав другого. “Воно, — каже жидів убити, — це невеликий гріх, але все-таки хай би це краще самі німці зробили.”

Тоді я підійшов до жидів і кажу: “Я вас усіх відпущу живими, але мусите мені поклястися, що жоден з вас не повернеться до свого помешкання, по-друге, просто звідси підете на південь, а там далі — хто куди. Їдьте кудись. Ховайтеся по селах. Рятуйтеся, але ніколи не кажіть, що я вас відпустив. А зараз буде так: ми всі троє будемо стріляти короткими й довгими автоматними чергами. Стрілятимемо довго, заки не вистріляємо півтори тисячі набоїв. А ви ніби тікатимете в тому напрямку в ту он діброву, що за півкілометра звідси починалася на правому високому березі річки, а вже за дібровою розходьтеся. Не бійтеся. Ми стрілятимемо вверх над вами. Мусите лишити якісь дрібні речі уздовж біля прорубу, бо ми ж скажемо німцям, що вас розстріляли і зіштовхнули у воду”.

Від радости вони заплакали більше, ніж плакали доти. Заспокоїлися й чекали на мою команду. Я покликав до себе поліцаїв перед жидівською юрмою й питаю:

— Ви виконаєте мій наказ?!

— Виконаємо.

— Тож я вирішив жидів відпустити, а стрілятимемо в небо.

Вони полегшено зітхнули. Я скомандував: “Жиди! Киньте перед прорубом негодні речі, обійдіть проруб з обох боків і швидко, підтюпцем у напрямку діброви вперед, руш! Швидше! Бігом!”

Друзям поліцаям наказав: одному трохи праворуч від юрми, другому трохи ліворуч і вище у небо короткими і довгими чергами поперемінно відкрити вогонь! А сам почав стріляти просто в небо над нами.

Стріляли ми з годину, потім забрали сокири й ломи і вже потемки повернулися в поліцію.

Я доповів начальнику поліції, що всіх жидів стратили й відправили ракам на поживу. Він подякував за добру службу й відпустив нас на відпочинок.

Незабаром німця-начальника поліції кудись забрали. Новий начальник не виявляв інтересу і ніколи не уточнював, як місто очистили від жидів. Коли прийшла радянська влада, я не тікав, бо не мав жодної вини за душею. І чекісти мене кілька років не брали, а потім взяли і засудили за зраду Батьківщини до 25 років. Щоправда, судова справа обтяжена одним іншим епізодом.

Три бандити пограбували дядька з недалекого села. Приїхали до нього на возі. Зав’язали хатні двері дротом, щоб не вийшов з хати, а самі залізли у хлів, приглушили колуном дві великі відгодовані свині, поклали на воза і поїхали. Один залишився стерегти хату, щоб дядько не виліз. Стеріг майже до ранку. За цей час двоє на возі заїхали вже далеко і сховалися.

Злодіїв знайшли. Німці з такими людьми роблять просто — вішають. Вони наказали старості зробити шибеницю на трьох, а мене включили в охорону і поставили віддалік вартувати. Зібрали селян, зачитали короткий вирок, самі наділи петлі на голови і самі вибили стільці з-під ніг злодіїв.

Радянський суд мене звинуватив за співучасть у вбивстві трьох радянських громадян. Питання слідчого, що мене добило, було таке: “Коли б в одного з трьох обірвалася мотузка і він тікав у ваш бік, ви б стріляли?”

— Стріляв би, бо як же не стріляти в таких бандитів?! — відповів я.

— Ось бач, значить, ви добровільно разом з німцями брали участь у повішенні совітських громадян.

Через цю участь у вбивстві мене не випустили по амністіях 1954 і 1955 років. Це — формально, а по суті, що мені чекісти неодноразово і доволі просторо пояснювали, що моя вина в тому, що відпустив жидів.

Я дивувався: як? Я ж зберіг життя тисячі двомстам євреям!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Третий звонок
Третий звонок

В этой книге Михаил Козаков рассказывает о крутом повороте судьбы – своем переезде в Тель-Авив, о работе и жизни там, о возвращении в Россию…Израиль подарил незабываемый творческий опыт – играть на сцене и ставить спектакли на иврите. Там же актер преподавал в театральной студии Нисона Натива, создал «Русскую антрепризу Михаила Козакова» и, конечно, вел дневники.«Работа – это лекарство от всех бед. Я отдыхать не очень умею, не знаю, как это делается, но я сам выбрал себе такой путь». Когда он вернулся на родину, сбылись мечты сыграть шекспировских Шейлока и Лира, снять новые телефильмы, поставить театральные и музыкально-поэтические спектакли.Книга «Третий звонок» не подведение итогов: «После третьего звонка для меня начинается момент истины: я выхожу на сцену…»В 2011 году Михаила Козакова не стало. Но его размышления и воспоминания всегда будут жить на страницах автобиографической книги.

Карина Саркисьянц , Михаил Михайлович Козаков

Биографии и Мемуары / Театр / Психология / Образование и наука / Документальное