З часів неволі. Сосновка-7

А то якось, проходячи ввечері повз гурт, зупинився, почекав, доки хлопці доспівали пісню, і затягнув: “Думи мої, думи мої…” Всі підхопили.

А коли закінчили пісню, каже:

— Тарас служив у Казахстані. Нас завезли ще далі на схід в азійські степи. Його загнали судом. Нас завезли сюди, не питаючи нашої згоди. Він проклинав царат і військову муштру, а нам навіюють думку про велику місію великої Червоної Армії, але хіба не вона руками нас, українців, держить оцих азіатів у покорі, а цими азіатами, яких завезли служити в Україну, тримає в покорі українців?! Потім смикнув головою, наче схаменувся, що забагато сказав, попрощався й пішов додому. Я ж подумав: якщо такі офіцери-східняки є, то нам, галичанам, і сам Бог велів починати боротьбу. І я від спогадів про боротьбу на батьківщині перейшов до розмов про створення організації. Хлопці були молоді, завзяті і дуже швидко наше початкове маленьке коло почало збільшуватися.

— Що ж ви думали робити в тому далекому краї? — запитую Кравчука.

— Думали зі зброєю прорватися через кордон до Афганістану, з Афганістану добратися до Західної Європи, а там через Румунію або Польщу перейти в Україну і влитися у збройне підпілля.

— План, далебі, наполеонівський!

— Тоді він нам здавався цілком реальним. На жаль, натрапили на боягуза. Ми ж стояли зовсім недалеко від кордону, вивчили місце, яке можна було використати для переходу кордону і вже залишалося небагато, щоб тихо взяти зброю, вийти непомітно за межі військового містечка і піти на прорив кордону. Власне, ми готувалися кордон перейти непомітно для прикордонників. Вони мали б нас помітити не ближче як за півкілометра від кордону на афганській території, а може, й глибше вдалося б пройти непомітно.

— Я служив в Азербайджані неподалік від іранського кордону, — сказав я. — Бували випадки, що наші солдати перепливали річку Аракс і заглиблювалися на іранську територію. Совітські прикордонники на гелікоптері перелітали кордон, опускалися на іранську територію і нашого солдата або заарештовували, або розстрілювали. Чи не було б так і з вами?

— З нами так не було б, бо нас ціла група. Судили нас 18 чоловік. Крім карабінів і автоматів, був один крупнокаліберний кулемет і одна снайперська гвинтівка. Один гелікоптер нас би не взяв. Треба було б кілька штук. Ми готові були вступити в бій, при цьому він міг затягнутися. Навряд чи до такого бою на афганській території справа б дійшла. Усі ми стріляти навчилися ще до армії, а в армії ще більше оволоділи зброєю. Ба, один боягуз здав нас.

— Може, ви наткнулися на сексота?

— Його поведінка на слідстві і суді показує, що він до того не був знайомий з КДБ. А коли перелякався, то пішов до особняка і відтоді став, ясна річ, працювати на КДБ. Його прізвище Іван Смердюк.

Нас заарештували двадцять три чоловіки. Незабаром кількох випустили, а 18 судили. Я йшов першим у справі і мене присудили до страти.

Я чомусь звернув увагу на лису голову співбесідника:

— Ти полисів у час попереднього слідства чи після вироку?

— Після вироку. Доки замінили страту на 25 років, голова стала гола, мов коліно.

— Тебе одного присудили були до страти чи ще когось?

— Мене одного.

— Ти маєш у зоні однодільців?

— Є один.

— Що він за людина? Ти познайомиш мене з ним?

— Він не став учитися в таборах і залишився з тою початковою освітою, з якою пішов був до армії. Чесний чоловік, але вельми обмежений. Проте я познайомлю тебе з ним.

— А як ви вчилися в таборах?

— Не багато в зонах було освічених людей. Абсолютна більшість — це прості повстанці, хлопці з сіл, менше з міст. Чимало з націоналістичної інтелігенції 1944–1945 року виїхало за кордон. Багато москалі перестріляли, не довозячи до таборів. Смертну кару скасували були 1947 року, і до 1953 року не розстрілювали. 1953 року смертну кару поновили. У зонах я не зустрічав бодай одного обласного провідника ОУН, якого б арештували й судили до скасування смертної кари — їх всіх стратили. А ті деякі провідники, що є в зонах, то щасливі, які потрапили до рук ЧК після скасування смертної кари. Тут у нас є командир Тернопільської військової округи пан Омелян Польовий. Ти його вже знаєш.

— О, це високий провідник!

— Так. Йому поталанило: в одному бою з червонопогонниками поранило. Він був одягнутий в уніформу совітського солдата і його взяли разом зі своїми пораненими. Заки розібралися, хто він такий і передали під нагляд чекістів, то вже була складена медична картка з висновком, що рана не смертельна. Дострелити не було як, а присудити до страти не можна, бо смертна кара вже була скасована. І так він залишився живий.