З часів неволі. Сосновка-7

Навпроти літньої сцени були довгі ряди лавок з нешироких соснових дощок, що їх поприбивали до вкопаних стовпчиків. Аби на меншій площі розсадити більше в’язнів, то ряд від ряду розмістили близькувато, що для людей трохи вищих за середній зріст створювало певні незручності. Ті потроху бурчали то на в’язнів, що самі ж і робили ці лавки, то на мента, який командував роботою. Та попри все, це було одне із зручних місць для зустрічей. Під дерев’яною сценою з невеликим дощатим навісом, що підносилася на півтора метра від землі, місце облюбували собі карні злочинці. За ними без суперечок визнали це місце, бо з політичних ніхто не хотів залазити під поміст. А карні організували собі там життя в позаробочий час. Там вони грали в карти, пили чефір і споживали якісь наркотики. Наркотиків як таких у зоні не було, то вони випрошували у санчастині якісь пігулки і з них щось собі варили. Одного разу вони взяли кров у найбільшого білого кота. Цей кіт був дуже спритний. Він лазив попід бараками і ловив мишей. Був гладкий, красивий, і всі його любили. Карні злочинці зловили його, витягнули кров і запустили собі у вени. Мабуть, не збиралися вбивати, бо ж відпустили живим. І кіт поповз по зоні. Задні лапи не працюють, і вся задня половина тіла лежить долі, а передніми ледь-ледь перебирає і повзе вперед. Морду трохи підніме, подивиться поперед себе, а погляд такий сумний-сумний, опустить голову і знову з останніх сил переставить передні лапи на кілька кроків вперед. Дмитро Гордійчук побачив муки кота, взяв на руки, підніс до барака, щоб чимось нагодувати. Кіт не хотів ні хліба, ні молока і невдовзі здох. Гордійчук ще з кількома нашими пішли до кримінальних, накричали на них і попередили, що поб’ють, якщо вони повторять таке кровопивство.

Одного ясного дня у кінці довгих лавок зібралася група молодих українців і гучно обговорювали наболіле. Ми з Віруном підійшли до гурту, хто так-сяк сидів на лавках, а хтось стояв. Один з наймолодших в’язнів, чи таки наймолодший — Петро Коваленко, розмахуючи руками, майже кричав: “Ви нічого не робите для продовження боротьби за демократію! Навіщо бралися, якщо не хочете її продовжувати? Що змінило вас? Чому ви стали такі пасивні? Менти поступово забрали у вас цивільний одяг і загнали в нікчемне зеківське лахміття, яке влітку соромно на себе вдягти, а взимку зовсім не гріє, посадили на ніщимну бурду, до магазину завозять, як на сміх, зубні щітки й зубний порошок і ніяких харчів. Підкидають по півкілограма цукру старим поліцаям за перевиконання норм виробітку та за допомогу ментам у стеженні за нами, а ви дивитеся на все це і мовчите! Соромно за вас! Необхідно негайно організовувати загальний страйк.”

— Що ти конкретно пропонуєш робити? — перебив його Борис Здоровець з Харкова.

— Загальний страйк!

— Як ти думаєш його організувати? — питає Полозок.

— Я ще й півроку не відбув у зоні, то не всіх людей знаю. Ви тут довше. Ви краще знаєте і в’язнів, і ментів, то ж маєте взятися за організацію, а я готовий бігати агітувати й допомагати.

— Ти хочеш кинутися в воду, не спитавши броду, — застеріг його Савченко.

— Для страйку, — втручаюся я в дискурс молодих, — завжди спочатку створювали страйковий комітет, що брався за вироблення вимог до влади та організовував людей.

Розгорілася палка дискусія. Вигукували навперебій:

— Важливо почати! — гарячкував Коваленко.

— Що почати? Ти кип’ятишся, не знати чого. Можеш, звісна річ, піти до кімнати чергового по зоні і плюнути лейтенанту чи старшині в пику, але від цього не зникнуть солдати з вартових веж і брама для виходу з зони не відчиниться, — доводив Струтинський.

— Як не знати, чого? Всі знають чого: менти затискають і затискають гайки, а ви, старі зеки, знай лиш між собою бурчите і ремствуєте, а на протест не відважуєтеся, — сперечався Коваленко.

— Та тут ми ніби всі готові до якоїсь акції протесту, але коли доходить до діла, то виявляється, що в одного скоро побачення, у другого скоро надійде право на пакунок, у третього ще щось і так виходить, що немає людей, які готові страйкувати, — розмірковував Площак.

— Між іншим, — зауважив Гайовий, — це зовсім не просто. Ось ми тутечки говоримо про якийсь страйк, а погляньте на себе — усі ми люди не першої величини в зоні серед українців. А є ж провідні постаті, від яких залежить справа, які вирішують у зоні…

Коваленко:

— Ну, то треба з ними побалакати і їх схилити.

— Розумієш, — знову втручаюся я, — старі зеки мають досвід. Вони уміють відчувати настрій всієї зони і настрій начальства. Вони знають, коли атмосфера так розжарилася, що на страйк піде весь чесний контингент, а коли на страйк піде тільки якась десята частина, то з такого страйку вийде пшик. Ясна річ, на пшик вони не підуть і інших не поведуть.

— Старі в’язні вже втомилися, то чого ж ми будемо на них орієнтуватися? — зауважив Коваленко.

— Ти так гучно кричиш про організацію страйку, а ти знаєш, що за самі ці розмови можна потрапити до буру? — запитав Гайовий.

Площак:

— Кричати по всій зоні не потрібно, але мусимо ж ми чинити опір загвинчуванню гайок.