З часів неволі. Сосновка-7

— Ці 1200 розійшлися і розповіли тисячам людей, що німецькі поліцаї їх відпустили. Отже, німці гуманні люди, чуєте: німці гуманні люди. Якщо вони гуманні, то навіщо проти них боротися? Не треба боротися проти них! Ваші дії підривали патріотизм і бойовий дух радянських громадян. Фактично, ваші дії зменшували силу партизанської боротьби, тобто ви послаблювали обороноздатність нашої радянської батьківщини.

— Це означає, що з точки зору радянської влади, євреїв треба розстрілювати? — питаю.

— Так. Жертвою цих людей ви б викликали в тисяч радянських громадян ненависть до німців і штовхнули б їх на партизанську боротьбу.

— Шановний добродію, — зауважив я, — бачу, що ви так багато разів переповідали цю чекістську логіку, що й самі почали в неї вірити?

— Майже так. Того я й прийшов до вас порадитися.

— То ж послухайте: комуністи нібито задля цього суспільства убивають мільйони осіб. Нелюдські методи обертають саму мету в антилюдську. Це все бісовщина, яка обертає все шиворіт-навиворіт і чорне робить білим, а біле — чорним. Треба триматися нормальних людських понять і не піддаватися їхньому чаклунству. А скаргу пишіть. Не для того, щоб звільнитися, а для того, щоб ще раз їм сказати, що вони — виплоди сатани.

— Таким спортом я не хочу займатися.

— Як хочете. Це ваша воля.

— До побачення.

— Бувайте здорові. І добраніч вам!

— Добраніч!

Цю історію я в майбутньому неодноразово розказував чекістам на доказ їхнього сатанізму. Кожного разу вони виправдовували кару і звинувачували мене в політичній наївності й нерозумінні неминучости жертв задля великої мети. Адже, казали, правосвідомість західноєвропейських країн виправдовує вчинення меншого зла задля запобігання більшого зла.

Тіло і дух

З Павлом Струсом, з яким так весело співали у харківській тюрмі, перед тим, як потрапити до сьомого концтабору, ми майже не контактували. Та й майже не бачилися. Я входив у ближні взаємини з одним колом людей, Струс — з іншим. Призначили нас у різні загони й на різні роботи. Спочатку час від часу зустрічалися то в їдальні, то десь між бараками. Обмінювалися новинами, що надходили з України, а то й з місцевого життя. З часом зустрічі ставали все рідші й рідші, непомітно припинялися і ми втратили з поля зору один одного, либонь, років на три.

І ось зустрілися. І де? В лікарні. Я захворів на анацидний гастрит шлунка. Восени 1964 року табірний медичний пункт спрямував мене до лікарні Дубравного управління таборів, що в селі Барашеве того ж Зубово-Полянського району.

У лікарні, як і в кожній зоні, в’язні мали звичку у дні привезення нових людей виходити до брами, аби довідатися, з яких таборів і хто прибув. Хто лежав у палаті, чи погано себе почував, чи мав лікарські процедури, не поспішав, інші ж, бодай по одному-двоє з кожного корпусу, виходили. В’язнів з особливо суворого режиму тримали окремо за високим щільним дощатим парканом. Звідти вони не могли вирватися й на півгодини, і їм повідомляли новини через шпарки в паркані люди з інших корпусів.

Із сьомої зони мене везли до лікарні разом з іншими чотирма в’язнями.

Конвой з поїзда провів невеличку групу через браму і завів у зону. Неподалік від стежки стояло душ сім в’язнів і серед них Павло Струс. Конвой, супроводжуючи приїжджих до штабу для реєстрації та трусу, не дозволяв їм підходити ближче, щоб прибульці не могли їм щось передати. Побачивши мене, Павло, аби привернути до себе увагу, замахав рукою, гучно привітався і спитав, до якого корпусу направляють.

— Не розмовляти! — перебив нас старший конвою.

Я крикнув, що в терапевтичний корпус, і замовк. Переступив поріг штабу, де мене зареєстрували і вчинили трус. Санітар у білому халаті взяв медичні картки, мою і ще двох, і запропонував йти за ним до терапевтичного барака.

У бараці терапевтичного відділення були палати (кімнати) на п’ять-сім ліжок. Були й менші. Тих, хто помирав, тримали в менших по одному-двоє. Ліжка були одноповерхові, м’які пружинні. Після барачної секції на 70 осіб з двоповерховими ліжками з залізними пластинами замість пружин це здалося домашнім шиком.

Минуло кілька днів. Я освоївся з розпорядком дня та розкладом медичних процедур, познайомився з п’ятьма хворими в’язнями палати, добув з торби кілька наукових журналів і поклав їх на тумбочку, щоб у проміжках між балачками їх прочитати. По другий бік від тумбочки на ліжку лежав поліцай Вербенко. Це був уже старий чоловік. Шлунок його геть чисто не хотів перетравлювати їжу, мучився від болю, був худющий і готувався до смерти, проте зберігав внутрішній спокій і доброту і радий був поділитися своїм досвідом і в чомусь допомогти іншим. Коли мені приписали перед їжею пити соляну кислоту, порадив її не пити.