З часів неволі. Сосновка-7

Через кілька днів нас вивезли з тюрми, під охороною звичайного конвою з собаками посадили у старий вагонзак і повезли в глибину мордовських лісів. У вагонних камерах вікон немає. Світло до них заходить з коридора через ґратчасті стінки та й у самому вагоні не вельми світло, позаяк двері засклені матовим склом, крізь яке нічогісінько не видно. Тож про те, що ми їхали лісами, довідалися з розповідей бувалих в’язнів, яким випадало тут їздити влітку, коли конвой відчиняв вікна для прохолоди, та з подорожніх коментарів конвою.

Поїзд їхав нешвидко, час від часу зупинявся, аби віддати прилеглим зонам нове “поповнення”. Ми вже знали, що їдемо в Сосновку в сьому зону, і тепер чекали на цю зупинку.

Нас зустрів конвой з собаками

І ось потяг стишив ходу й зупинився. Сосновка!

Сержант відчинив камерні двері, нас зустрів конвой із двома собаками. Офіцер розписався в паперах начальника вагонного конвою, що в’язнів прийняв і повів нас вперед. Хвилююче відчуття — нарешті бачимо живу природу: сосновий ліс, стежку, яка далі переходила у вулицю… Праворуч — кілька чорних хат, за якими починався високий дощаний паркан сьомого концтабору. Ліворуч метрів за сто — кілька таких же чорних перекособочених хат і далі такий же довгий паркан, обрамлений вгорі колючим дротом. Це перша (релігійна) зона. Погляд наче втрачає якусь опору і лине у далечінь свавільно і безконтрольно і без будь-чийого дозволу може сприймати близькі й вельми далекі обриси хат, парканів, вулиці, дерев і все, що було на цьому клапті земної поверхні. Цікаво!

— Ви що так оглядаєтесь? — звернувся до мене старший лейтенант. — Може, вже тут бували?

— Ні, не бував, не доводилося.

Тим часом підійшли до вахти, нас зустрів старшина.

— Скільки, — питає, — п’ять в’язнів? Заходьте!

Через внутрішні двері пропустив нас по одному вузьким коридорчиком у середину зони і зачинив двері шворнем. Це не був перехід з волі в неволю. Це був перехід з камери — в зону. З вужчого простору — в ширший. Досі були вузькі стіни камери і за спиною — постійні кроки наглядача, а тут не було стін і позаду не ходив наглядач, не вимагав тримати руки за спиною. Було цікаве відчуття — ми немов зірвалися з прив’язі! Свобода!

Неподалік виходу з вахти на територію зони стояла група в’язнів різних національностей, либонь, осіб з двадцять. Кожен з них прагнув зустріти свого краянина. Попереду групи стояв Степан Вірун. Він підняв руку й загукав:

— Наші! Левко Лук’яненко! Вітаю! — і рушив назустріч.

— Нас, українців, тут двоє! — вигукнув я.

— Просимо до нашого земляцтва! — почулося з гурту.

— Не підходьте! Зараз обшукаємо у штабі і випустимо їх до вас, — наказав старший лейтенант Вірунові.

— Та я допоміг би йому валізку нести, — протягнув той.

— Донесе сам. Тут недалеко. Як всю дорогу носив, то й тут не підірветься, — відказав старший лейтенант.

Під ногами був трап (дощата кладка завширшки з метр), який пролягає від вахти до самого штабу.

Дорогою від вахти до штабу табірної адміністрації нове оточення засипало нас запитаннями. Наглядачі не забороняли говорити — тут це вже не мало сенсу.

Ввели до штабу:

— Що у вас є забороненого? — запитує старший лейтенант.

— У мене, — кажу йому, — є 20 карбованців. Прошу взяти і покласти на мій рахунок (У вагоні я добув гроші з далекої схованки і сховав у рукав, звідки тепер і витягнув). Черговий оформив добровільну передачу грошей до адміністрації (а коли б самі знайшли, то конфіскували б). Трус тривав не вельми довго.

Мене призначили у п’ятий загін, наказали взяти собі матраца і влаштовуватися в бараці.

— Ідіть, — каже старший лейтенант, — тут багато українців і вони вам усе розкажуть і допоможуть.

Я взяв свої речі і вийшов зі штабу. Із юрби вихопився радісний Степан Вірун і почав мене знайомити з людьми, називаючи імена й прізвища та термін ув’язнення.

Поки ми знайомилися, зі штабу вийшов Павло Струс. Я представив його українському гуртові.

— Ми щойно закінчили обід, — звернувся хтось до нас. — Ходімо до їдальні, кухар дасть вам пообідати.

Ми погодилися і всі разом попростували до їдальні. Голод — не тітка! Назустріч вийшов кухар у білому халаті з двома повними мисками вермішелевого супу. Привітався по-українському, побажав смачного і поцікавився, з яких ми областей. Ми відповідали, колотячи ложками в мисках ніщимний суп, для голодного — смачний одначе. Із задоволенням його з’їли, слухаючи розповіді про концтабір, який усі звали сьомою зоною. Потім Вірун повів до загону мого призначення. Дорогою раз по раз зустрічали в’язнів, зупинялися і знайомилися. У бараці знайшли старшого (шниря — у господарчій секції) і спитали, де є підходяще місце. Він показав на вільне місце на другому ярусі залізного двоповерхового ліжка попри стіну. Пішли на склад, і там українець із поліцаїв допоміг набити напірника свіжими вузенькими стружками. Вийшов не матрац, а круглий довгий мішок.

— Як же я буду спати на цій круглій колоді? — дивуюся.

— Нічого страшного, — відповів він. — Стружки дуже швидко вляжуться і матрац стане плаский. Якщо ж напхати наполовину, то скоро відчуєте залізні пластини під ребрами.