За сестрою

– Не треба, – каже Павлусь, – я знаю по-вашому.

– Так? Ну побачимо. Як тебе звали?

– Павлом Судаченком мене звуть.

– Нi, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.

– Я не хочу, я ще не прийняв вашої вiри…

– Дурень ти! Не прийняв, так приймеш…

– Нi, не прийму i моєї християнської не покину.

– Як приймеш нашу, будеш свобiдний.

– Не хочу, нi за що в свiтi.

– Я тебе вибити звелю.

– Хоч i повiшайте, то нi. По що менi опiсля в пеклi горiти…

– Кажу тобi, що свобiдний будеш…

– Я й так буду свобiдний, як захочу…

– А то як?

– Втечу та й годi.

Мустафа засмiявся.

– А знаєш ти, що в нас втiкачам роблять?

– Знаю, повiсять. А як не зловлять, то таки пропало.

– Я хотiв тебе взяти до покоїв за козачка.

– Берiть, де хочете. Я доти буду добрий, поки менi буде добре…

Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафi. Вiн зморщив брови i сказав:

– Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене вiдзиваєшся?

– Хiба ж ви не людина?

Мустафа плеснув у долонi.

Ввiйшов потурнак наставник.

– Цього зухвалого джавра випарити i до конюхiв дати!

Потурнак схопив Павлуся за руку й повiв наниз.

– У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врiзали…

На долинi в челяднiй вибили Павлуся так, що аж кров текла iз спини. Хлопцевi текли сльози з очей, але закусив губи до крови i не видав нi одного стону. Вiн сiв на землi i трясся всiм тiлом. Ось попався… Думав собi, що буде цiлком iнакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:

– Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?

– Нiчого. Пiдмовляв мене на бусурменську вiру, та я не хотiв… Я говорив з ним, як з людиною, а то звiр.

– З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?

– Я сказав, що як менi буде зле, то втечу.

– Дурень ти! Хто так говорить? Тобi треба було показувати покiрного, тебе лишили б у горницях на послугах…

– Не хочу, – каже Павлусь. – Найлiпше коло коней ходити.

– Куди ж тебе призначив?

– До конюхiв…

– Не гадай, що то легке дiло. Там попадеш пiд руку такого чорта, що наш потурнак Iбрагiм, то янгол. Там найтяжче…

Остап здiйняв з Павлуся сорочку i помастив якоюсь мастю його рани вiд нагайки.

– Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.

– Але ж я першої ночi втечу, – вiдповiв Павлусь. – Дорогу я знаю добре i з коня не впаду.

– Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому лiпшому татариновi. Ти слухай, будь покiрний, то пан тобi простить… Ти вижидай кращої пори.

– Аж до смерти…

– Нi, не до смерти. Тут можуть леда день набiгти запорожцi! От такої хвилини всi християнськi бранцi ждуть, як спасения. Тодi пора втiкати…

– Скажiть, дядьку, де тут в Криму може бути моя сестра? Її цього лiта полонили татари…

– Кiлько їй рокiв?

– Тринадцять буде.

– А гарна вона?

– Як мальована.

Остап почав хитати головою.

– Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дiвчат з рук до рук. На усiх базарах їх повно. Вiдтак забирають до гаремiв, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарiв тут багато, багато…

– А як би то розвiдати, де вона тепер перебуває?

– На те треба багато грошей…

– Я їх не маю…

Розмова перервалася, бо саме ввiйшов в челядну Iбрагiм потурнак i велiв Павлусевi збиратися в степ до табунiв. Павлусь успiв лише обмiнятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на конi. Павлусевi вказав коня i велiв сiдати охляп без сiдла. Той татарин не знав української мови i не говорив нi слова.

Павлусь оглянув цiлу оселю. Хоч i дуже болiла спина, та вiн дививсь на татар згорда.

«Допоможи менi, Господи Спасе i свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усi цi шаласи я з димом пущу i з землею зрiвняю».

Павлусь, їдучи майданом, здiйняв шапку i став молитися.

Коли виїхали в степ, вiн важко задумався над тим, що довiдався вiд земляка. Вiн втратив надiю на те, щоб визволити сестру.

Старшина над конюхами був уже старший лiтами татарин. Вiн зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.

Перше привiтання його було таке, що вiн ударив його долонею по спинi. Спина заболiла так, що Павлусь аж крикнув з болю.

– Дай йому спокiй, Муйо! – каже татарин, що його сюди привiв. – Його що лиш вибили…

– Тут iще не так виб'ють, як буде неслухняний…

Павлуся заставили доїти кобили, робити каймак (сир) та кумис (горiлку з кобилячого молока). Не було йому спочинку вiд свiту до ночi. Та Павлусь робив своє дiло, слухаючи у всiм Муя. Биття вiн боявся, мов вогню. Так тривало три тижнi.

Тепер пiслав його Муйо пасти табун. Це вже була легша робота i бiльше свободи.

Павлусь любив конi.

Як лиш дiстався сюди, став придумувати спосiб утечi. Коня вже вибрав. Приготовлявся до втечi, помалу i з розмислом. Вiн почав обкрадати товаришiв конюхiв. В одного вкрав ножа, в другого сумку на харч, в третього узденицю. Все це ховав нiччю в дуплаве старе дерево. А що покiрний, слухняний, усiм служив охоче, то й нiхто його не пiдозрiвав.

Павлусь усе думав про те, чого йому в дорозi буде треба, i зараз для себе ховав.

Одного дня виїхав Сулейманiв син Мустафа оглядати табун. Вiн пiзнав зараз Павлуся i прикликав його до себе.

– Добре тобi тут?

– Добре, дуже добре.