За сестрою

– От цiкавий! Сказати б тобi ще, де вiн живе? Вибачай. Не можу. Проте, не радив би я вашому братовi до нього заходити. Вiн з чортякою побратаний i все має кiлька чортенят на послугах, за чурiв значить. Так коли до нього наблизиться хто нехрещений, то йому зараз зiрвуть голову, а тулуб з душею в пекло понесуть.

– То вiн татар не може лiкувати, як так…

– Тож бо й є, що вiн лiкує усiх, i татар i скотiв… лиш не в своїй печерi, а дома в недужого… Та чого ми стали?

– Я розв'яжу тобi руки…

– О, нi, вибачай, я ще хочу жити! Як вернусь нi з чим, то Мустафа звелить менi голову вiдрубати; хай рубає тобi, а не менi, розв'язати себе не дам…

Павлусь стиснув коня ногами i почав утiкати. Татарин таки налякався. Вiн Павлуся таки придержав i розтяв ножем мотуза.

– Еге, татарине, я без тебе не лишуся. Ти мусиш поїхати зо мною до мого пана i все гарненько розповiсти, бо менi не повiрять.

Татарин хотiв утiкати, але Павлусь ухопив його коня за поводи. Татарин закляв люто i вийняв ножа.

– Хочеш мене зарiзати? Добре. Менi все одно. Зарiжеш ти, то не вiдрубають голови. Менi з головою краще вмирати. Та це тобi не поможе. Кiнь мiй побiжить додому, за мною почнуть шукати й уся правда вийде наверх, бо мiй пан мене любить за те, що я так скоро вивчився татарської мови, та ще до вас пристану геть! Ну, рiж!

Павлусь пустив поводи i наставив шию. Того лише татарин ждав. Вiн завернув коня i почав щосили втiкати. Павлусь став за ним гнати i кричав:

– Агов, чортiв сину, пожди!…

«Ну, слава Боговi, одв'язався. Тепер менi до табуна вертатись, бо цей диявол задалеко мене завiв. Я знаю, що в татар менше карають, як бранець сам вернеться. Моя казка про знахаря була добра. Геть татариновi голову замакiтрив. Попробую колись удруге, може вдасться. Та й ще не на конi менi втiкати, а пiшки бур'янами».

Павлусь вернувся до табуна над вечором.

Коли Мустафi донесли про втечу Павлуся та ще про крадiж найкращого коня, вiн зараз розiслав гiнцiв i назначив таку кару: сто нагаїв дротяних на спину, а коли вiд цього не здохне, так продати його першому стрiчному татариновi. Але Павлусь вернувся сам. Про це повiдомили Мустафу i вiн перемiнив свiй засуд на двадцять дротянок i продати. Кару мали виконати в оселi Сулеймана на очах усiх невiльникiв, щоб їм вiдiйшла охота втiкати.

Коли Павлусевi сказали, вiн нi трохи не злякався. Вiн був певний, що свята Покрова й тут його заступить.

Якби й нiчого не сталося, Павлусь заснув мiцним сном…

На другий день рано його привели до оселi. Тут на майдан позганяли всiх невiльникiв. Павлусь поглянув на них i помiтив Остапа Швидкого, що стояв у гуртi i втирав сльози. Йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Iбрагiм; а в нього була тверда рука.

Вiн вийшов на середину i став невiльникам пояснювати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефендi засудив його зразу на сто дротянок, та вiдтак у превеликiй своїй ласкавостi зменшив йому на двадцять.

Мустафа-ефендi вiдчинив вiкно i придивлявся, чи його засуд буде виконаний та яке зробить враження на невiльникiв.

В тiй хвилинi в'їхав у ворота якийсь мулла, а за ним кiлька багато вдягнених слуг. Усi розступились. Вiн заїхав усередину й проголосив спiвучим, трохи гугнавим, голосом:

– Слухайте, невiрнi джаври! Мiй пан, ханський Девлет-гiрей Iбрагiм i улюбленець – нехай йому Аллах дасть довгий вiк, – звелiв у своїй ласкавостi запитати вас, невiрних українських бранцiв, чи не знає хто, де перебуває син його милости Девлет-гiрея, славний лицар Мустафа-ага, що того лiта ходив з загоном воювати невiрних на Україну для слави Аллаха i його пророка Магомеда. Хто виявить його мiсце, стане достойний його ласки й нагороди його милости. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його повiсять.

Один татарин взявся ознайомити те саме по-українськи. Тодi Павлусь виступив перед муллу i сказав по-татарски:

– Я знаю, де перебуває твiй пан.

Мулла подивився згiрдливо на Павлуся.

– Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього лiта.

Iбрагiм потурнак, зiгнувшись у три погибелi перед муллою, потвердив, що Павлуся привезли цього лiта.

– Так? Ну, говори! А як збрешеш одне слово, то врiжу тобi язика.

– Не тобi скажу, а твому пановi.

Мулла закусив губи.

– Цього невiльника забираю зараз до його милости Девлет-гiрея Iбрагiма. Вiд тепер вiн пiд моєю рукою.

Усi невiльники ахнули. Вони радiли, що Павлуся минула кара.

– Сiдай на коня i їдь зо мною.

Тодi Павлусь пiдступив пiд дворище i спитав Мустафу:

– Чи тепер велиш бити, чи аж вернуся вiд його милости?

Мустафа стягнув брови з досади.

Павлусь засмiявся йому в вiчi. Вiн знав, що тепер над ним могуча рука Девлет-гiрея i його тепер нiхто не смiє торкнути.

VIII

Девлет-гiрей Iбрагiм мешкав у столицi кримського хана в Бахчiсараї. З Коджамбаку треба було їхати туди яких три днi. За час тої дороги обдумав собi Павлусь, що йому робити далi.