За сестрою

Спершу вiн дуже радiв, що викрутився вiд строгої кари, i тепер почувався зовсiм безпечний. Цю щасливу нагоду хотiв вiн використати на те, щоб вiдшукати й освободити сестру. Вiн уложив собi цiлий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника i що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це вiдкриття може надiятися великої нагороди, а навiть свободи, а тодi вернеться разом iз сестрою в Україну. Вiн i не думав про те, щоб без сестри вертатися й вiрив, що йому Бог поможе сестру вiдшукати.

Коли наблизився до Бахчiсараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очi бачити. Здалека вiд сходу сонця яснiло щось високе з бiлими плямами на вершку.

– Що це таке? – спитав Павлусь у мулли.

– Це гори.

Павлусь не зрозумiв, бо такого татарського слова ще не чував. Вiн не допитувався бiльше. Це пояснив йому iнший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гiр не бачив. Йому стало лячно.

– Хiба ж ми туди поїдемо?

– Нi, Бахчiсарай перед горами.

I справдi перед ними лежало мiсто, столиця татарського хана. Про нього вiн чув вiд дiдуся i рад був, що його побачить. Дворище Девлет-гiрея лежало по тiм боцi мiста. I випало їхати довгими вузькими вуличками. Домiвки великi, оточенi високим муром, вкритi червоним або зеленим череп'ям. Помiж дворищами густi садки, з яких пiд цю пору опадало листя.

По дорозi стрiчали пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги.

Заїхали в дворище Девлет-гiрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-гiрея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.

Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана.

– Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'є. Салем алейкум!

Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн.

– Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!

– Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твiй достойний син Мустафа-ага.

– Приклич сюди українського перекладача! – заговорив Девлет-гiрей до чорного слуги.

За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-гiрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.

– Не треба, пане, перекладача, – обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-гiреєвi: – Я сам вмiю по-татарськи розмовитись…

– Ти ж недавно мiж нами…

– Недавно, а ваша мова менi подобалась.

– Гарний з тебе хлопець… Тобi й вiра наша сподобається, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть.

«Собача ваша вiра!» подумав Павлусь.

– Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…

– Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судакiвна.

Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.

– Чи ти глузуєш з мене?

– Нi, нi, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками… Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це знає Ганнуся…

– Яка Ганнуся?

– Сестра моя, Ганнуся. Накажи її вiдшукати, вона знає.

Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-гiрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру.

Девлет-гiрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача.

– Слухай! – каже йому. – Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi її вишукай мiж бранцями. Якби її не було в Кримi, то спровадити її за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту.

Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її лiта, зрiст, волосся.

Павлусь розказав так, наче б образ малював.

– Мулло! – каже Девлет-гiрей, – вiзьми цього малого до гостиної, щоб йому нiчого не бракувало…

Павлусь влонився в пояс Девлет-гiреєвi i пiшов за муллою до гостиної.

– Чи вiдшукають її? – питає муллу.

Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.

– Наказ мойого пана це закон, – каже мулла. – Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.

– Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться.

Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:

«Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасення. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!»

Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, «Пiд Твою милость!»