Заборонені чари

За роботою своїх підлеглих спостерігав високий рудобородий чоловік років сорока п’яти, з широким вилицюватим обличчям, загрублим від сонячних променів та солоного морського повітря. Він був одягнений добре, зі смаком, але практично і без претензій. Будь-якої миті він міг просто скинути камзол та капелюха й допомогти матросам, не ризикуючи зіпсувати своє вбрання. Звали його Млодко Іштван, він був капітаном „Святої Ілони“ й керівником експедиції. Мабуть, на всьому західному узбережжі не знайшлося б шкіпера, який краще годився для цієї місії. Іштван мав величезний досвід керування людьми та кораблями, досконало знався на мистецтві навіґації, а що вкрай важливо, здавна був захоплений ідеєю віднайти західний шлях до країни шовку та прянощів.

Завидівши свого князя, матроси на хвилю припинили вантажити припаси, шанобливо привіталися, стали бажати йому доброго здоров’я. Стен кивнув їм у відповідь і сказав:

— Дякую, друзі. Але прошу, продовжуйте. Що швидше ви впораєтеся, то раніше почнеться бенкет.

Матроси з подвоєним завзяттям повернулися до роботи. А Іштван усміхнувся в руду бороду.

— Ну й завдали ви мені клопоту, ґаздо Стеніславе. Боюся, деякі хлопці так налигаються, що завтра лазитимуть рачки.

— Це й буде для них першим випробуванням, — незворушно зауважив Стен. — Ось чому я наказав вам з Вовчеком набрати більше людей, ніж ви вважали за потрібне. Завтра зможете відсіяти зайвих з-поміж тих, хто не вміє пити. А для інших це буде наука.

Іштван згідно кивнув:

— Я так і збирався вчинити. І Вовчек також.

— До речі, — запитав Стен, — а де він?

Іштван миттю спохмурнів.

— На „Всевладі“. Обіцяв повернутися з останньою шлюпкою, мовляв, хоче ще раз перевірити готовність корабля, та мені здається, що сьогодні він просто не в гуморі. І взагалі… — Капітан прокашлявся. — А втім, до чого тепер ці розмови.

Стен похитав головою:

— Якраз навпаки. Тепер ми можемо відверто поговорити.

— Про Вовчека?

— Про нього.

— Коли вже пізно його замінити, — не запитав, а констатував Іштван.

— Саме так, — кивнув Стен. — Бачу, ваші люди вже закінчують. Вирушаєте з ними?

— Це залежить від вашої світлості.

— У такому разі я волів би, щоб ви залишилися.

— Добре.

Нарешті було завантажено останню діжку з прісною водою, шлюпки відчалили від берега й попливли до кораблів. Тим часом, зачувши про Стенову появу, кілька офіцерів зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“, що тинялися в порту, прибули до головного причалу. Стен делікатно порадив їм не гаяти часу й вирушати до замку. Збагнувши, що князь хоче поспілкуватися з Іштваном віч-на-віч, офіцери та решта присутніх квапливо розійшлися. Двоє дружинників та зброєносець, що супроводжували Стена, перегородили вхід на причал, аби ніхто не потурбував їхнього князя.

Прихилившись плечем до дерев’яної палі, Стен спрямував замислений погляд повз кораблі до обрію, за яким щойно сховалося сонце.

— Я б так хотів вирушити з вами, капітане, — промовив він з сумовитими нотками в голосі. — Якби мій батько був живий, я б так і вчинив.

Іштван важко зітхнув — князь Всевлад був його другом і покровителем.

— На жаль, вашого батька, світла йому пам’ять, більше немає з нами, і ваше місце, государю, тут.

— Атож, — погодився Стен. — Це мій обов’язок, і я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.

Іштван здивовано підвів брову, проте змовчав.

— Як я розумію, — продовжив Стен після короткої паузи, — всі ваші заперечення проти Словодана зводяться до того, що він надто молодий і ще недосвідчений.

— Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Років за п’ять або десять, можливо, він стане одним із кращих у нашій справі — а може, навіть найкращим. Та поки… Я був би радий мати його за старшого помічника — але до капітана він ще не доріс.

— Словодан уже три роки керує кораблем, — зауважив Стен. — І не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що він погано справляється?

Іштван повернув голову і слідом за Стеном подивився за „Самотню зорю“ — корабель, чиїм власником був дев’ятнадцятирічний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провів у морі, не став наймати досвідченого шкіпера, а сам зайняв батькове місце на містку. Він погодився передати командування своїм кораблем у інші руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капітана „Князя Всевлада“.

— Ні, ґаздо Стеніславе, — нарешті відповів Іштван. — Я не кажу, що Вовчек поганий капітан. Він дуже вправний та ще й до біса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерності та фарту. Потрібен також досвід, який приходить з роками.

— Отже, все впирається в його молодість, — підсумував Стен. — Між іншим, у наших з ним долях багато спільного. Нас обох змалку навчали керувати: мене — князівством, його — кораблем. Я став князем у шістнадцять років; він у такому ж віці — капітаном. Невже в свої дев’ятнадцять я був кепським правителем?

— Що ви, ґаздо Стеніславе! — запротестував Іштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порівнянням. — З вами все інакше.