Заборонені чари

Іштван зняв капелюха і пригладив свої руде з сивими пасмами волосся.

— Мушу визнати, государю, що після ваших слів у мене поменшало заперечень проти Вовчека.

— Навіть попри те, що він… такий, як я?

— Саме тому й поменшало. Хоча не буду критися, мене приголомшила ця новина. І я б таки дуже нервував, якби не ваше запевнення, що ви з Вовчеком родичі, а ваші особливі здібності мають однакове походження. Та коли вже сама Свята Церква, хай і мовчазно, проте визнає, що в цих здібностях немає нічого нечистого… — Тут Іштван замовк і в його очах спалахнули вогники розуміння. — То що ж це виходить? Невже знаменита Словоданова фартовість…

— Саме так, — підтвердив Стен. — Йому не просто щастить у морі. Це наслідок особливої майстерності, що походить від його чаклунського хисту. Поки кораблем керує Вовчек, він ніколи не зіб’ється з курсу, не сяде на мілину, не напореться на рифи, не пропаде під час бурі. З двома кораблями йому буде важче, але Словодан запевняє, що впорається — у тому разі, певна річ, якщо в ви дослухатиметеся до його порад. Гадаю, немає ніякої необхідності надавати Вовчеку спеціальні повноваження. Ви будете повновладним начальником експедиції, а він — капітаном „Князя Всевлада“ і вашим заступником. Зрештою, ви обоє люди розважливі і зможете домовитися між собою. Адже так?

— Безперечно, государю, — відповів Іштван, задоволений тим, що його права керівника жодним чином не будуть обмежені. — Ми з Вовчеком і так порозуміємося. Тепер, знаючи правду, я зможу покладатися на його передчуття, бо розумітиму, що це не просто сліпа удача.

— От і добре, — задоволено мовив Стен. — Саме тому я й вирішив довірити вам Словоданову таємницю. Упевнений, ви збережете її. Бо якщо люди дізнаються про справжню природу його фартовості, йому буде непереливки. Адже він не має ні мого високого становища, ні святої матінки, чий авторитет захистив би його від недоброзичливців.

Іштван з розумінням кивнув:

— Ваша правда, ґаздо Стеніславе. Люди заздрісні й сповнені забобонів.

— А ви?

— А що я? — Він стенув плечима. — Я хочу знайти західний шлях до Гіндурашу, і якщо Вовчек посприяє цьому, буду лише вдячний йому. А слави вистачить на всіх нас.

На цьому Стен вирішив закінчити розмову, щоб дати Іштванові можливість гарненько обдумати все почуте. А тут, як на замовлення, випала слушна нагода.

— Бачу, нам не хочуть дати спокою, — з удаваним невдоволенням промовив Стен, підводячись.

І справді, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зріст чоловік саме завів сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Іштван гидливо сплюнув:

— Клятий работоргівець!

Тим часом Стен підійшов до галасливого чоловіка, який при його наближенні миттю вгамував свій запал. Дружинники відступили на крок, але пильності не втрачали, готові за першим же знаком князя звільнити його від настирливого прохача.

— Що тут коїться? — владно запитав Стен.

Работоргівець низько вклонився йому, а відтак квапливо заторохкотів:

— Ваша світлосте, я благаю справедливості! Мене хочуть пограбувати. У мене…

— Передовсім, хто ви?

Той зніяковів і, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.

— Перепрошую, государю, за мою непоштивість. Я дуже схвильований і вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капітан корабля „Морський лев“, що дві години тому кинув якір у вашому порту.

Віддалік почулися в’їдливі коментарі:

— Який там лев! Швидше шакал.

— Або гієна.

— Та ні, вурдалак!

І вибух глузливого реготу.

Пал Антич густо почервонів і скоса кинув на насмішників злостивий погляд.

А Стен пильніше придивився до нього. Пал Антич, хоч і називав себе капітаном, навряд чи був ним насправді. Вочевидь, він належав до того штибу марнославних купців, які, мало розуміючись на морській справі, для зайвої пихи нагороджували себе цим званням, а всі клопоти, пов’язані з керуванням кораблем, перекладали на плечі старшого помічника.

— Чим ви займаєтеся, капітане? — це слово Стен вимовив з неприхованою іронією.

— Я чесний торгівець, ваша світлосте. Привожу з півдня тропічні фрукти, кавові зерна, лікувальні трави, цінні породи деревини, леопардові шкури, слонову кістку…

— І рабів, — зневажливо додав Іштван, що стояв за Стеновою спиною. — Купує їх за безцінь у тамтешніх дикунів, розплачується дешевими брязкальцями, а тут бере по двадцять златих за душу.

— По п’ятнадцять, — заперечив Антич. — А то й по десять. Я веду чесну торгівлю, а мене хочуть розорити, пограбувати, роздягти до нитки…

— І хто? — суворо запитав Стен. — Чи ви часом не натякаєте, що в моєму порту серед білого дня хазяйнують розбійники?

— О ні, государю, ні, це не розбійники.

— То хто ж тоді?

— Митники вашої світлості… уклінно перепрошую… вони вимагають сто златих за кожного чорнопикого. Це просто нечувано! Це справжнє здирництво! А вони ще мають нахабство стверджувати, що діють за вашим приписом.

— Це правда, — незворушно підтвердив Стен. — Мої митники не перевищили своїх повноважень. Я справді віддав розпорядження стягати по сто златих мита за кожного ввезеного раба.

Пал Антич широко роззявив рота і втупився у Стена очманілим поглядом.